– Ага, – відповів Едді. – Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, – то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м’ясорубка.
– Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?
Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаромонстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.
– Інший охоронець – то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. – Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.
– Едді, ти в нормі?
– Мабуть. Здається. – Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, – подумав Джейк. – Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».
Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.
– Круті хлопці, – сказав Джейк.
– Найкрутіші, – погодився Едді.
– З Брукліну.
– Ну звісно.
– А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?
– Здається, саме це ми й маємо з’ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?
– Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.
– Я теж. Проте ходімо.
І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”».
Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.
«Боягузи, – подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. – Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».
– Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, – говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. – Може, запросите нас до свого кабінету?
– Нам нема чого обговорювати, – відказав