– Слухай, ходімо до перехрестя Другої та Сорок шостої, – запропонував Джейк і повів головою у бік себе, котрий слухав пісню Аарона Діпно. – Я нас наздожену.
Обміркувавши це, Едді похитав головою.
Джейк трохи знітився.
– Невже ти не хочеш побачити троянду?
– Хочу, ще й як хочу, – сказав Едді. – Аж зі штанів вискакую.
– Тоді…
– Мені здається, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке відчуття.
Джейк – той, що жив у сімдесят сьомому, – лишив двері відчиненими, коли повернувся, тож тепер Едді прослизнув у отвір. Аарон Діпно саме виповідав Джейкові загадку, котру вони пізніше випробують на Блейні Моно: «Що без ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить». Тим часом Джейк із Серединного світу знову вивчав дошку оголошень біля вітрини книгарні («смажений на пательні Вільям Фолкнер, круто зварений Реймонд Чендлер»). Його обличчя спохмурніло, але виражало радше сумнів і тривогу, ніж лихий настрій.
– На цій дошці теж щось не так, – сказав він.
– Що саме?
– Не можу згадати.
– Це важливо?
Джейк повернувся до нього. Очі під похмуро зведеними бровами зиркали налякано.
– Не знаю. Це теж загадка. Ненавиджу загадки!
Едді співчутливо кивнув.
– Коли Беріл – не Беріл? Коли вона Клаудія, – мовив він.
– Га?
– Не зважай. Відійди, Джейку, бо вріжешся сам у себе.
Джейк кинув ошелешений погляд на Джона Чемберза, що саме виходив йому назустріч, і послухався Едді. А коли Джейк’77 рушив Другою авеню з двома новими книжками в лівій руці, Джейк із Серединного світу стомлено глянув на Едді.
– Одне я точно пам’ятаю, – сказав хлопчик. – Коли я виходив із книгарні, я був переконаний, що більше ніколи сюди не повернуся. Але ж повернувся.
– Зважаючи на те, що ми зараз більше скидаємося на привидів, ніж на реальних людей, я б сказав, що це суперечливе твердження. – Едді дружньо почухав Джейкові потилицю. – А якщо ти все ж забув щось важливе, Роланд допоможе тобі згадати. Він добре на цьому знається.
У відповідь на це Джейк полегшено всміхнувся. Він уже на власному досвіді відчув, як стрілець уміє видобувати з людей спогади. Роландів друг Алан володів хистом читати думки інших, Катбертові природа відсипала стільки почуття гумору, що вистачало на чотирьох, а Роланд за багато років став збіса вправним гіпнотизером. У Лас-Вегасі він би вмить став мільйонером.
– А тепер ми вже можемо йти за мною? – спитав Джейк. – Поглянути на троянду? – Він з нещасним виглядом подивився на обидва боки Другої авеню, що здавалася світлою та темною водночас. – Там, коло неї, напевно, буде ліпше. Троянда все робить кращим.
Щойно Едді зібрався погодитися, як перед книгарнею Кельвіна Тауера пригальмував темно-сірий лімузин «лінкольн». Він без вагань припаркувався перед пожежною колонкою біля жовтої бровки тротуару. Передні дверцята відчинилися. Коли Едді побачив, хто вилазить з-за керма, то вхопив