– Ти знаєш, Геку, мене непокоїть одна дивна річ. Минуло вже багато часу, відколи ми тут, чи не так? Але ж, здається, нікому досі невідомо про вбивство Джека Данлепа. Хоча ті двоє, що гналися за Гелом Клейтоном і Бедом Діксоном, мали б за перші ж пів години розбовкати про це кожному стрічному. І всякий, хто почув би про те, зараз же поніс, як та сорока на хвості, важливу звістку сусіднім фермерам, поспішаючи першим сповісти їм цікаву новину. А подія таки й справді надзвичайна. Вже років тридцять тут не траплялося нічого подібного. Це якось підозріло, Геку, я не розумію, у чому справа.
Том нетерпеливився через бурю, яка ніяк не вщухала, і ми все не могли вийти на вулицю, щоб поговорити бодай з кимось і послухати, що там чути про вбивство. Він ще раз попередив мене, що ми мусимо вдавати страшенно здивованих і вражених новиною.
Отож, тільки-но перестав дощ і розвиднілося, ми з Томом вибігли за хвіртку ферми. Настав свіжий погожий ранок. Ми прогулювалися широкою вулицею, стрічали серед перехожих своїх давніх знайомців, віталися з ними і розповідали про те, коли приїхали, як справи вдома, як довго ми пробудемо тут і ще про різні життєві дрібниці. Проте ніхто з них навіть не заїкнувся про нещодавнє вбивство. І хоч як це нас із Томом дивувало, проте все було саме так, як я вам кажу. Том сказав, що коли б ми пішли з ним до гаю, то напевно знайшли б там, під платаном, покинутий усіма труп і нікогісінько навкруги. Він гадав, що ті, хто сполохали злодіїв, забігли за ними так глибоко в ліс, що негідники, найімовірніше, скористалися цим і самі напали на своїх переслідувачів. Врешті-решт, може, вони всі повбивали один одного і не залишилося нікого живого, хто міг би тепер розповісти про це.
Отак, теревенячи, ми брели собі з Томом і незчулися, як опинилися під платанами на узліссі. Тут мені по спині від страху наче побігла мурашва, і я сказав Томові, що далі не рушу ні на крок. Проте Тома вже годі було зупинити. Він хай там що, а мусив побачити, чи є на трупові чоботи. І таки пішов до гаю сам, та вже за хвилину повернувся, страшенно схвильований. Здавалося, що йому очі вилізли на лоба – такий здивований він був.
– Геку, – крикнув він мені, – його там немає!
Я завмер на місці, мов уражений громом:
– Цього не може бути!
– Кажу тобі – він пішов. Там немає ніяких слідів. Земля, правда, трохи притоптана. Якщо навіть там і була кров, то її змило дощем. А зараз там тільки багно і моква, і все.
Зрештою я наважився і погодився підійти, щоб пересвідчитися на власні очі, що Том не бреше. Усе було так, як він і сказав, – трупа не було й сліду.
– От тобі й маєш! – сказав