Гледвін Джебб (перший Генсек ООН), Трюгве Хальдван Лі (1946—1952 роки), Дак Хаммершельд (1953—1961 роки), У Тан (1961—1971 роки).
Курт Вальдхайм (Австрія) керував ООН з 1971 по 1981 роки. Саме за його головування відбувалися всі процеси, пов’язані з розробкою, ухваленням і ратифікацією Конвенції.
1972 року, коли вже було запроваджено добровільну систему звітування про виконання Декларації, Комісія зі статусу жінок вирішила, що настав час підготувати обов’язковий документ. Тож у 1974 році для цього було створено робочу групу. А далі були роки напруженої праці, бо Генеральна Асамблея ООН вважала за потрібне прийняти Конвенцію до наступної Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок «Рівність, розвиток, мир», запланованої на 1980 рік у Копенгагені.
Генеральна Асамблея ООН проголосувала за Конвенцію в грудні 1979 року. За документ було подано 130 голосів, 10 – утрималися. 3 вересня 1981 року після 20 ратифікацій Конвенція набула чинності10.
Великий внесок у її лобіювання, зокрема, зробили американська адвокатеса Бела Абцуг та відома феміністка і письменниця Бетті Фрідан. Було й багато інших. Але списку робочої групи, яка готувала первинні документи, у відкритому доступі знайти не вдалося.
На щастя, мені випала нагода зустрітися в жовтні 2018 року з Ніколь Амелін – Головою Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок. Ми вже були знайомі, бо саме вона головувала на засіданні Комітету в лютому 2017 року, коли Україна представляла Восьму періодичну доповідь про виконання Конвенції. Нескладно здогадатися, що ми почали з нею обговорення історії створення документа. І вона пообіцяла, що наступного року, до сорокаріччя Конвенції, буде підготовлено спеціальне видання про історію її підготовки. Зі свого боку, я попросила її вказати в тій розповіді більше імен, бо саме конкретні люди є рушійною силою історії, соціальних змін. Тому імена тих, кому ми маємо завдячувати нашими правами та «вольницями», не можна забувати!
Варто також додати, що Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифіковано Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 року. Від України в ООН документ підписала Марія Орлик, на той момент заступниця керівника Уряду УРСР.
А що ж Конвенція? Поговоримо тепер безпосередньо про її зміст.
Конвенція складається з преамбули, 16 статей, у яких сформульовано практичні дії держав щодо ліквідації дискримінації жінок, а також іще 12 статей, в яких викладено вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції.
Автори та авторки Конвенції зуміли, попри бурхливі дискусії, зберегти одну з найважливіших новацій документа – закріплений принцип відповідальності урядів за дискримінацію жінок не лише в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. Цей проголошений принцип знайшов остаточне закріплення 1993 року