– Шок, – просто сказала жінка. – Багато хто, здається, й досі не вірять. Знаєте, дитяче бажання відгородитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…
– Денис Донцов часто з нею стикався.
– Так. – Жінка знову помовчала. – Бачите, ці троє були найкращими. Зрозуміло, у нас багато чудових педагогів… Але ці троє були особливими – за ними тяглися, їх хотіли наслідувати.
– Вони викладали в класі у Дениса?
– Єлизар Степанович і Лука Вікторович – так. А Ельза Себастянівна, вчитель японської, – ні. Але Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що трапилося, з Донцовим?
– А ви не пов’язуєте?
Жінка перевела погляд на вікно – там сяяло сонце крізь сплетене гілля:
– Нам дуже важко утримувати учнів від паніки. Адже історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.
– Він зарозумілий? Вважає себе особливим?
– Ні. Але він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.
– Але він здоровий?
– Цілком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведенні… кудись.
– Підстави?
Вона знову подивилася йому в очі:
– Немає ніяких підстав. Тільки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опікунську раду.
– Імператор Смерть? – дівчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.
– Він надто загордився, тобі не здається?
– Ні, – вона підвела очі. – З огляду на все, що випало на його долю, – ні! От якби ви, скажімо, три роки сиділи самотою всередині консервної банки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає навіть знайомих щурів… Навіть щурів! – Голос її затремтів. – І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася тоді на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис – ні…
Вона дивилася на нього переможно і похмуро, ніби очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.
– Він розповідав про себе? – Олександр ухилився від емоційно небезпечної теми.
– Не відразу і не всім.
– Тобі розповідав, Олю?
– Мені – так, – дівчинка зарозуміло примружилася. – Про те, як грав із дорослими в перші роки. І як жив потім один. А про час, коли вони всі по колу вмирали, – він нікому не говорить.
Вона закусила губу і втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височіли над зеленню парку старі пінії на березі.
– Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько і мати. За назвою корабля. А зовсім не через те, що він надто загордився… Розумієте, ми – людство, а Денис – сам по собі. Він це відчуває кожного дня, він з цим живе.
– Вважає себе особливим?
– Та ні ж бо! Він найзвичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений…