Олександр насилу відвів очі. Кімната була більша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Страшна історія, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотній ж-жук на віконному склі…
– Ні, – сказав Олександр і закашлявся, бо голос раптом сів. – Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився. Тобі пропонували програму адаптації, але ти захотів у нормальну школу…
Денис кивнув:
– Я хотів поспілкуватися з різними людьми. Це ж природно?
Олександр відчував його погляд щокою.
– Що трапилося там, в експедиції? Ти знаєш?
– Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви ж читали мої звіти?
– Згідно із законом, – уточнив Олександр, – потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка проти його бажання. Але якщо всюди, де ти з’явишся, будуть вмирати люди…
– Але чому вони будуть вмирати? З якої причини? – В голосі хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!
«Ось і я не знаю».
Денис перетнув кімнату. Взяв волейбольний м’яч, що закотився у куток, підкинув на руці.
– Ви граєте у волейбол?
– Ні. Тільки раніше, в юності…
М’яч ударився об стіну, обшиту деревом.
– У кімнаті краще не грати, – винувато сказав Денис.
М’яч вдарився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника і з силою вдарив у щось крихке над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.
– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…
Олександр майже проти волі подивився йому в очі.
– Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, – сказав Денис.
– Звідки ти… звідки ти взяв?
– А матір ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.
– Тобі розповідали? Про мене?!
– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька відрахували із загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він одружився з мамою. Яка була кепським інженером. Але ідеально підходила на роль матері, особливо в поєднанні з моїм татусем у ролі батька…
– І він все це тобі розповів?!
– Зізнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька відрахували із загону претендентів?
– Нічого. Правда.
– Шкода, якщо так.
Хлопчисько раптом посміхнувся дивною посмішкою. М’язи його обличчя затремтіли. Олександр мимоволі позадкував до дверей.
– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас із собою пристрій. Щоденник. Ви усе записуєте.
– Це моя робота.
– А лікар нізащо не зайде. Вона боїться зі мною зустрічатися.
– Ти фантазуєш…
– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однієї розмови. Вночі, під час дощу. Ви йшли пішки до станції. Пам’ятаєте?
– Він що, і про розмову розповів тобі?