Лінда, звісно ж, не могла не помітити сяюче кружальце на білому літньому кітелі. А коли почула історію нагороди, попросила дати потримати її. Данило передав дівчині парасолю і взявся відшпилювати медаль. Тієї ж миті білий шовк, пожбурений Ліндою і підхоплений вітром, зметнувся над пірсом, як парашут, і впав на воду.
– Рятуйте! Лінда тоне! – розпачливо пролунало над пірсом.
Данило навіть не вгледів, що саме упало в море, блискавично шубовснув слідом за «потопельницею». А коли вибрався на пірс, у мокрому одязі, прилиплому до тіла, зі скуйовдженим волоссям і парасолькою в руках, Лінда голосно засміялася:
– Який же ви смішний і… потішний!
– Отже, вашу дорогу подружку вже перейменовано. Тепер її звуть Ліндою! – спересердя кинув Данило.
– Це по-нашому Лінда, а по-французьки Парасоля, – дівчина ніяк не могла вгамувати сміх.
– Зрозуміло… Маєте мене за бовдура. Ніби я не знаю, що ім’я Лінда походить не з французької, а з німецької. Й означає це слово щось дуже миле, ніжне, гарне та лагідне. А ви… Ви – як оця парасоля. Закортіло посміятися? Ну що ж, смійтеся на здоров’я! – Данило відвернувся і вже хотів піти геть.
Він не розгнівався. Просто стало страшенно незручно перед дівчиною за такий непрезентабельний вигляд. Так готувався до зустрічі, так прасував кітель і штани, щоб ані зморщечки, ані складочки, а тут – маєш тобі: як п’яний докер після зарплати.
Лінда стала перед ним, розкинувши руки, примхливо надула губки.
– Ну, не сердься! Не така вже я… парасоля. Просто подумала: а може, твоя медаль позичена? Така вона гарненька, новенька, блискуча, але чи справжня? Тобто вона справжня, звісно ж, справжня. А от твоя чи в когось позичена?
– Як це – позичена? – сторопів Данило.
– Усяке буває. Тут один уже приходив… З Орденом Святого Георгія на грудях. У мого покійного дідуся такий був – він служив на крейсері «Варяг» під час японської війни, там його японці поранили, ну а потім росіяни нагородили. А цей… Не знаю, може, його дід також воював з японцями. Одне слово, тут стільки хвальків розвелося останнім часом… Так і ходять, так і ходять… Просто в очах від них мерехтить.
– Хіба я схожий на хвалька?
– На того, що вдавав із себе ветерана російсько-японської війни? Гм… Дай краще на тебе подивлюся… Здається, ні. Той нижчий, світліший, такий, знаєш, якийсь… ніби під снігом досі ховався і ні сонце, ні вітер його не торкалися. Ні-ні, він зовсім інший. Але це ще нічого не означає. Хвальки бувають різні. Раптом виявилося б, що ти навіть плавати не вмієш, не те що когось із води витягти. Усяке буває.
– Буває, що й краб на гітарі грає, а медуза співає. А якби справді не вмів? Що тоді? От пішов би на дно, рибам на корм. Тоді б ти так само сміялася? – він також перейшов на «ти».
– Дурненький! Тоді б я тебе врятувала. Я, щоб ти знав, плаваю, мов рибка. А заодно і медаль