Тож упродовж дванадцяти місяців треба було добряче попрацювати – про відпочинок, а тим паче про розваги, навіть думати не доводилося. Майбутні морські офіцери займалися фехтуванням, вправлялися у стрільбі з гвинтівок та револьверів, змагалися у плаванні та гонках під вітрилами, переймали від досвідчених «морських вовків» усілякі премудрості – і, звісно ж, намагалися не проштрафитися й не потрапити в немилість до суворого командування. Одне слово, байдикувати було ніколи, а гаяти час на дівчат – і поготів.
У портовий ресторанчик «Посейдон» Данило потрапив уже незадовго до закінчення практики. Семен Петров, один із петербурзької трійки, який, виявляється, бував тут уже не раз і дуже нахвалював це веселе місце, запросив найближчих друзів-гардемаринів – Микиту Сороку та Данила Неродова – відзначити свій двадцять четвертий день народження. Попередив, що в самому ресторані до них має приєднатися його кузен, який нібито спеціально прибув до Лібави, щоб привітати іменинника. Щоправда, Семко не вірив, що шалапутний родич добирався з Петербурга до Лібави заради нього, але якщо вже опинився тут, то чого б не зустрітися. Алекс, так звали кузена, на шість років молодший, навчається в Імператорському Олександрівському ліцеї – престижному закритому навчальному закладі, до якого приймають лише дітей потомствених дворян.
– Її високість Доля – як богиня Феміда: із зав’язаними очима й не завжди справедлива, – зітхнув Семко. – Це б мені там учитися, бо я дуже хотів стати дипломатом. Алексові ж більше підійшов би флот, бо йому аби мандрувати, він же весь час кудись поривається, у дитинстві навіть кілька разів із дому втікав і його перехоплювали аж в іншому місті. Як каже мій батько, Алекс народився з шилом у дупі, яке не дає йому всидіти на місці, тож він здобуває паралельно ще одну професію – великого магістра інтриг і таємниць. Таке от селяві: я хоч і дворянин, але з глибинки імперії, не того розмаху, то й зобов’язаний продовжувати сімейну військову традицію, а для кузена служба на флоті – нижче ватерлінії графа…
– Ватерлінія графа Петрова… Треба запам’ятати, – засміявся Микита.
– Та ні, Алекс – не Петров.
– А хто?
– Терпіння, друже, терпіння. Скоро дізнаєтеся. Попереджаю: для декого буде сюрприз.
Алекс уже чекав їх у «Посейдоні». На півголови нижчий за кузена й на цілу голову – за Данила, з бліднуватим, зовсім не прихопленим засмагою обличчям та акуратною, приборканою бріоліном світлою стрижкою, він геть не справляв враження непосиди й любителя мандрів. Нагадував радше старанного зубрія, який нечасто виходить із бібліотеки. Утім, така доля всіх першокурсників. Це вже потім вони починають надолужувати згаяний за підручниками час і цікавитися більше практикою життя, ніж теорією наук.
– Неродов, – відрекомендувався Данило.
– Так, Неродов. Олексій Неродов, – здивовано повторив Алекс. – А ви хто?
– Кажу ж, Неродов, – повторив Данило.
– Ні, це