Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк

ящик шампанського… Через ту малолітню хвойдочку в ресторані «Посейдон»… Не люблю бути боржником. Може, хоча б удвох сходимо кудись посидіти?

      Данило відмовився. Найбільше, чого йому хотілося, – щоб Алекс зник, зараз же, цієї ж миті, й більше ніколи не потрапляв йому на очі.

      – Ну що ж, моя справа – запропонувати, а ваше право – погодитися чи відмовитися. До речі… Мабуть, вам буде неприємно – ви ж, здається, були закохані в ту артисточку, а вона й вас відшила. Так от, вискочила заміж ваша Лінда. І знаєте за кого? За власника того самого ресторану, в якому вечорами розважала п’яну публіку.

      Алекс не міг приховати зловтішної посмішки, вона розповзлася по його обличчю, як пляма мазуту по воді. Він добре розумів, що завдає болю співрозмовникові. Стояв і не зводив із нього погляду, чекав, як той зреагує – чи не зблідне, чи не вилається, чи не скривиться, чи не скаже щось непристойне про Лінду.

      – Звідки такі відомості? – Данило проковтнув гіркий клубок, що підкотився до горла, і вдав байдужість.

      – Та… Був я недавно в Лібаві, випадково зайшов до того ресторану.

      «Якщо був, то зовсім не випадково. Значить, незважаючи на привселюдний ляпас і невдалу браваду перед Ліндою з позиченим Орденом Святого Георгія, досі не може її забути, намагався ще раз підібратися до неї», – подумав Данило.

      Це повідомлення стало для нього громом серед ясного неба. Досі він надсилав Лінді сповнені любові листи. Вона відповідала зрідка. Але він уперто сподівався, що дівчина передумає і прийме його пропозицію. Зрештою, вона ж іще така молода. Тепер, значить, ще й багата. Адже власникові «Посейдона» належать іще кілька ресторацій та крамниць. Торгівля в портовому місті йде жваво, бізнес Ліндиного чоловіка процвітає, і юна романтична дружина має всі шанси перетворитися невдовзі на багату самовдоволену міщанку.

      Лінда – міщанка?! Він не міг цього уявити. Що ж сталося з його дівчинкою? Що змусило її зробити цей крок? Клятий торгаш!

      Хотів поїхати до Лібави, поговорити. Але що це дасть? Що змінить? Перестав писати. Та не міг перестати думати.

      А ще за рік Лінда сама навідалася до Санкт-Петербурга. Точніше, не сама, а в супроводі дебелої служниці, схожої на настороженого вусатого корабельного охоронця-коргарда. Ліндина охоронниця волочилася за довіреним їй об’єктом, як нитка за голкою, не відступала ні на крок, готова будь-якої миті відбити атаку, підхопити свою пані, згребти в оберемок і перенести в безпечне місце. Очевидно, вона й справді мала такий наказ, але явно не від господині.