– Бона сера, синьйор Гоша, – випалив жвавий італієць, міряючи з ніг до голови фігуру народного депутата, тушка якого мала стати предметом його творчого втілення.
– Слава Україні, містер, – знітився Капець.
– Героям слава, шеф. Тільки по-італійськи треба звертатись не «містер», а «синьйор». Синьйор Мікель, – Едік блискавично і впевнено вступив у повноваження перекладача. Тим часом італієць, як було його проінструктовано за дверима, довго і швидко говорить італійською мовою. Що він говорить – не мало жодного значення. Головне – що перекладач Едік доніс до високої договірної української сторони в особі члена національного парламенту саме те, що належало для успішного просування процесу переговорів:
– Маестро каже, що для нього велика честь працювати для такого видатного і знаного у Європі діяча ринкової економіки і розвою демократії на пострадянському просторі, як містер, тьфу ти, синьйор Капець.
Але тут перекладача враз більш ніж сміливо перебив господар:
– Ти переведи йому, Едік, що я, як член парламенту, твердо защіщаю європейський вибір нашої держави, і для нас, як і для них там, у Європейськім Союзі, демократія – превише всього. Що для нас інтеграція із ними, із Європою – національна мєчта. Потому как должни буть вмісті в силу того, шо наші бабки там, на їхніх кіпрах і крітах. І ми тоже Європа. Колись наші козаки, скажи, пускай знає, возили до них, у їхню Флоренцію, сіль. Чумаки називалися. Були би вони без них, без чумаків наших, несолоно хлебавши. А то бачиш, як піднялись. Тому колись ми їх піднімали, а тепер пускай вони нам підсоблять у трудну мінуту, коли москалі наступають. Кстаті, той їхній батяр нащот дєвок, як його, Барлусконі слишком сильну дружбу завів із нашим клятим ворогом Путіним. Це нам не по душі. Пускай він сам, той їхній дєд з подтяшками – ох Льолька реготалася, як побачила таку машкару, – пускай він сам розбещений італьяшка у Таможенний союз вступає. Ти йому, Едік, отак дотошно і дипломатично усе переведи, щоб він знав, з ким діло має. А то він може подумати, що попав у якусь Малоросію, бляха.
– Усе він знає, Петре Павловичу, – мовою ввічливих жестів на адресу гостя розвіював сумніви на шляху євроінтеграції новоспечений дипломат. – Ви що думаєте, що я вам непідготовленого бізнес-партнера привіз? Але, може, не будемо, так би мовити, на рожон лізти. На хера нам той Берлусконі із його дєвками. Італьянець, він хоч і богему представляє, але може образитись. Не вам, члену ПУКу, пояснювати, що таке національна гордість. Ви ж бачите, який у них менталітет курвівський. Він дівок паталашить, а вони, тобто електорат їхній, голосує за нього. То у нас народ голосує за ідею, а у них за цю саму, не приведи Господь…
Італієць щось знову загомонів по-своєму із притаманною своїй енергійній нації емоційністю, розмахуючи руками, змінюючи інтонації, наганяючи на візаві легкий шал незбагненності. Говорив він довго і так мелодійно, що Капець аж заслухався. Він принципово не хотів чи не міг запам’ятати жодного іноземного