– Що-то не припоминаю, – вчитувався Гоша в італійські ієрогліфи на візитці.
– Та він, каже, з ескізами до вас. Говоре, нащот гроба вашого.
– Не поняв, кілер, что лі? – стрепенувся нардеп. – Кореш твій по вузькому профілю?
– Та ні, ви що, бос, – знітився Сікач, не знаючи, як реагувати на його порівняння із цим земляком дона Карлеоне. – На старіка непохожий. Щуплий такий, хоча снайпери якраз із таких хлюпиків і получаються. А ето його Едік привів. Вообще оборзів. Каже, буди шефа. Не до спання. Діло срочне, гробове. Він, говоре, то єсть ви, шеф, в курсах. Так пускай Едік доложить, бос. Що-то він мене запутав. Я хотів розпитать, щоб буть у курсах, і доложить, а він каже – не твого ума, тупого, це діло.
– Ну зви того умніка.
Капець гордився своїм піар-менеджером і політтехнологом, як може тішитися шанована людина кмітливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря.
Бувало, зберуться у «баньці» народні депутати із ворожих на людях і дружніх позаочі фракцій і хваляться своїми медіа-кілерами, як гладіаторами. На ринку політичних колізеїв ці бійці невидимого фронту мали свою ціну, і кожному парламентському патрицію хотілося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парній Гоша перекупив свого Едю у донецького олігарха. Подвійний відвалив тариф і не шкодує. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лічноє собєсєдованіє», виявилося, що він усе життя за бабки Донбасу мочив бандерівців, падло. А тепер-от треба стрілять у протилежну сторону.
– Петре Павловичу, не журіться, – я в темі. Усю брудну білизну вчорашніх господарів знаю на нюх. А школа боротьби із такими вроді би нациками, як ви, озброїла мене знаннями, які породили у моєму переконаному світогляді палку любов до українського буржуазного націоналізму, у табір якого ви потрапили волею електоральної необхідності.
То був справжній універсал найвищого ґатунку, бо свій медійний гарпун розвертав на 180 градусів, навіть оком не моргнувши. Гоша так звик до цієї супроводжуючої особи, що не міг кроку без нього ступити. «Як там Едік?» – цю фразу він міг повторювати сотні разів на день, бо політтехнолог його персонально-ручний мав відповіді на всі запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своєю неабиякою удачею.
– Піар-привіт, Петре Павловичу, – Едік аж іскрився спозарання. – Як вам спалося? Що навідалось