– Я їй згодом подзвоню. Все гаразд?
– О, так. Вона хотіла привітати тебе з перемогою в суді, – сухо додала вона.
– Добре. Тепер вона зрадіє ще більше.
– Чому, Кевіне? – Міріам вирішила сісти навпроти нього, склавши руки на колінах.
– Не нервуй так, люба. Віднині й надалі ми будемо змінювати своє життя лише на краще.
– Як?
– Ну, звісно, я піду з «Бойл, Карлтон і Сесслер». Дякувати Богові.
– Колись ти дуже пишався тим, що там працюєш, – із сумом зауважила вона.
– Колись. Що я знав? Я був шмаркачем, щойно з юридичного факультету, був радий будь-якій такій роботі, але тепер…
– Що? Скажи мені, – запитала вона вже наполегливіше.
– Ну, – нахилився він уперед, – пам’ятаєш того чоловіка, який підійшов до нас за барною стійкою в «Ожиновому заїзді» у п’ятницю ввечері й дав свою картку?
– Так.
– Ну, після своєї веселої дискусії з «трьома помагачами» я розглянув цю можливість.
– Що ти зробив?
– Подзвонив йому й поїхав на Мангеттен. Я наче… наче опинився в одній зі своїх мрій. Що там ті заможні нью-йоркські фірми! Зачекай, побачиш. Вони на двадцять восьмому поверсі. Краєвид там розкішний. Головне, вони буквально завалені роботою – так швидко зросла їхня слава в Нью-Йорку. Їм украй потрібен ще один адвокат.
– Що ти зробив, Кевіне?
– Спершу скажу тобі ось що: Пол не жартував. Там мені платитимуть удвічі більше, ніж я заробляв би цього року в «Бойл, Карлтон і Сесслер», навіть якби там вчинили правильно і взяли мене в повноправні партнери. А це – величезні гроші, Міріам. По-друге, я робитиму лише те, що хочу: розглядатиму кримінальні справи.
– Але що, як із цим не складеться? Тут у тебе все стабільно, тут щось вимальовується.
– Як це – «не складеться»? Оце так мені довіряє власна дружина. – Він негайно вдав засмучення, наче в суді.
– Я просто намагаюся…
– Я знаю. Будь-які великі кроки на кшталт цього лякають, але коли ти познайомишся з усіма… і це, Міріам, якраз найкраще для нас: усі інші молодші партнери, Тед, Дейв і Пол, одружені, а дітей ні в кого з них ще немає. Дейв, Тед і їхні дружини – приблизно наші ровесники. Ми зможемо спілкуватися з людьми, з якими нас щось об’єднує. Ну що насправді тебе об’єднує з Етель Бойл, Барбарою Карлтон чи Рітою Сесслер? Сама знаєш, вони досі вважають себе трохи кращими за нас, тому що я – не партнер. І не кажи мені, ніби ти не нарікала на те, що вони поводяться з тобою, як із дитиною.
– Але в нас є й інші друзі, Кевіне.
– Знаю. Але час розширити свої обрії, люба. Ці люди живуть і працюють у Нью-Йорку. Вони їздять на вистави, концерти, до художніх галерей, чудово відпочивають. Ти нарешті займешся тим, чим завжди хотіла займатися.
Вона відкинулася назад у задумі. Можливо, він має рацію, – можливо, вона все своє життя була надто самотньою. Можливо, час вирватися з кокона.
– Кеве, ти справді вважаєш, що це буде добрим кроком?
– Ох,