Мері Екерт перервала його мріяння, постукавши у двері й занісши пошту. Вона всміхнулася йому, але з виразу її очей він зрозумів, що про нього вже пішла поголоска.
– Мері, чи не міг я, бува, забути про якусь зустріч сьогодні?
– Ні. Завтра вранці ви маєте зустрітися з містером Сеттоном із приводу його сина, і ви попросили мене знайти вам звіт поліції.
– О. Так. Це той шістнадцятирічний хлопчисько, який без дозволу покатався на сусідській машині?
– Ага.
– Неймовірна справа.
Вона схилила голову набік, спантеличена його сарказмом. Щойно вона пішла, він набрав номер фірми «Джон Мільтон і партнери» та попросив дозволу поговорити з Полом Сколфілдом.
П’ятнадцять хвилин по тому він їхав до Мангеттену, навіть не зателефонувавши Міріам, аби розповісти їй про те, що сталося.
3
Фірма «Бойл, Карлтон і Сесслер» мала в Блайсдейлі затишний, опоряджений зі смаком офіс. Майже двадцять років тому Томас Бойл перетворив маленький двоповерховий будиночок у стилі кейп-код на офіс для себе та Сенфорда. Почасти чар їхнього офісу полягав у домашній атмосфері. Там людина справді почувалася розслабленою – можливо, занадто розслабленою, думалося Кевінові. Такої реакції в нього не бувало ще ніколи. Він завжди високо цінував домашні фіранки та портьєри, килими та прикраси. Щоранку він вирушав з однієї домівки до іншої. Так він думав спочатку.
Але ситуація докорінно змінилася, щойно він увійшов до фірми «Джон Мільтон і партнери». Він вийшов з ліфта на двадцять восьмому поверсі, з якого відкривався приголомшливий вид на діловий центр Мангеттену та Іст-Рівер. У кінці коридору стояли подвійні дубові двері з каліграфічним написом: «Адвокатська контора “Джон Мільтон і партнери”». Зайшовши всередину, він опинився в плюшевій приймальні.
Дуже просторе приміщення, довгий світло-брунатний шкіряний диван, шкіряна канапа та шкіряні крісла вказували на успіх. Над диваном висіла величезна барвиста абстрактна картина, схожа на оригінал Кандинського. Саме такий вигляд повинна мати успішна юридична контора, подумав він.
Зачинивши за собою двері, він пішов пишним оксамитовим світло-брунатним килимом, почуваючись так, ніби під ногами в нього шар зефіру. Тому він усміхнувся, наблизившись до адміністраторки, яка сиділа за тиковим столом у формі півмісяця. Вона відвернулася від текстового процесора, щоби привітатися з ним, і тут він усміхнувся ще ширше. Кевіна вітала не проста, негарна з лиця Майра Брокпорт і не сива, бліда