– Чув я, що ніби тут мій отець закопав бісів.
І рече диявол:
– Неправда, царю. Аби-сь знав, жи отець твій закопав тут золото й срібло та каміння дорогоцінне. І сказав тоді так: якщо буде хтось із синів моїх мудрим, то добуде цей скарб.
Втішився цар і повелів копати, і знайшли бочку дуже велику. Рече же диявол:
– Накажи, царю, усім відійти від нас.
Вельможі відійшли, залишивши їх самих. Та щойно Ірод вибив чоп, то враз усі біси чорною імлою вилетіли звідти, а диявол тільки посміявся з дурости Іродової. І розступилася земля, і провалився Ірод у пропасть зі всім домом своїм. А біси звідтоді знову взялися людей спокушати.
Самійло Величко
Народився у 1670 р. на Полтавщині в козацькій сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Був канцеляристом у генерального військового писаря, потім генерального судді В. Кочубея, служив у військовій канцелярії. У 1708 р. Іван Мазепа усунув його з посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканьці, а згодом у с. Жуках під Полтавою. Автор літопису, який охоплює події на Україні 1648–1700 рр. Помер після 1728 р.
Історія про сатира походить з 17 розділу літопису Самійла Величка і публікується у перекладі Валерія Шевчука.
Сатир
1676 року один сатир, що начебто довго жив у подільському лісі Недоборі[6], був перестрашений демонським збором і втік геть із Недобора. А прибігши у Великоскитську пустиню[7] і зустрівши там іншого сатира, сказав йому таке:
– Оцими днями, опівночі, як мені здається, спав я в своїй темній, зарослій густим і непрохідним лісом та терном, нікому не відомій дебрі та яскині, коли це сильно здригнулася піді мною земля і не знаю, чи вона, чи нечисті духи викинули мене вихором угору від землі з моєї яскині. Я ж був геть од страху збезумілий і, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте від кореня дерево, яке мені там трапилося. Отак я стояв, тісно огорнений, і відчував, що всі чуття мої змертвіли, а зір та слух мало мені служать.
Дивлюся я крізь щілину того дупла, що в ньому був, і бачу відразу князя тьми і стародавнього начальника злих духів Люципера з іншими його старшинами, що незвідь-звідки прийшли. Сів він недалечко від мене, як на престолі, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках іржаве, погнуте, залізне сцептро (скіпетр), на бридкій голові багато рогів, а на чолі один – найбільший.
Був він дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні – довгі, пом’яті, бороду – криву, густу, покошлану, що покривала й пелехаті груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, – випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги. Більше його сатанинських прикмет не міг я зі страху добачити. А коли князь пекельних темнот сів на гнилому пеньку, сіли з ним й інші його начальники, старі по праву