Були в нього зошити з так званим сирим матеріалом, до якого входили записи епізодів, діалогів, фактів… Зошит з літературними портретами персонажів майбутніх творів. Сторінки творів ще без назв… Був у Косинки ще найцінніший, «головний», так він його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнуті сюжети майбутніх творів. Зберігався «головний» у середній шухляді столу. Письмовий стіл, а точніше – столик, був у нас один на двох. Ліва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стіл стояв перед вікном (ширше вікно у будинку Софійського заповідника, де тепер між вікнами нашої квартири встановлено Косинці меморіал). З вулиці було видно лампу під зеленим абажуром. Увечері, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я раділа, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:
– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядає.
Окрім «зеленого вогника», на столі тільки його речі: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олівцями і ножиком для розрізання паперу, попільниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своєму місці – і нічого зайвого. Ці речі я зберегла.
Користувався Косинка частіше олівцем. Почерк – дрібний, чіткий. Коли писав чорнилом – завжди однією улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неї казав: «Ця ручка запашна, як рідна земля, як садок весною. Вона з’єднує мене з природою. Надає мені наснагу й допомагає творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебільшого на аркушах великих блокнотів, бо любив перекидати сторінки вгору.
Творив легко, можна сказати, одразу набіло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папір, довго і ретельно обробляв, відшліфовував у думці кожне слово, речення, знак.
Якось на початку нашого спільного життя я запитала:
– Чого ти не працюєш над отим оповіданням? Такий цікавий сюжет.
А він відповів:
– Той сюжет ще тільки зійшов. Нехай підросте, а бур’яну коло нього – полоть мені та полоть у думці, щоб зацвів яскраво…
Пригадую, коли Григорій прочитав мені новелу «В житах», я вигукнула:
– Ой! Яке тут кожне речення і кожне слово колоритне та соковито-дзвінке!
– Слово – це діамант: яка оправа, так і сяє, – сказав тоді Косинка.
Працював Косинка одночасно над кількома сюжетами. Якось я спитала:
– Чого ти не кінчаєш цього оповідання, а одкладаєш і берешся за інше?
Григорій Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, він не може водночас створювати протилежні типи й тому відкладає твір, бо мусить мати проміжок часу.
З сюжетами й задумами не таївся. Розповідав усім. Коли була написана частина твору, кортіло йому почитати й почути враження. В процесі писання читав мені, знайомим, сусідам. Спершу сусіди ніяковіли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатніх літературних вечорів». Збиралися у нас охоче. Вислювались відверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорій