Не можна обминути й такої риси Григорія Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, ідучи пізненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорій якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» і стало йому ім’ям.
Григорій Михайлович дуже любив його і розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос і звертався до Зася, ніби бачив у ньому друга. Підійдеш, бувало, стиха й заслухаєшся з того одноосібного діалогу. Я завжди з цікавістю слухала, як Косинка читав сам собі і прислухався до ритміки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.
З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мімікою й словами, що не можна було відмовити. Проте іноді відмовляла: хотіла побачити, як воно буде далі. Тоді Гриць починав скаржитися собачаті на мене. Починали тоді кружляти вдвох. Зась гавкав і смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими співаночками прохання. Я записувала ці співаночки, й так шкода, що вони загинули.
Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такі юні!
У творах Косинки зустрічаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держусь?..”»
Григорій Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Він дуже любив спів і глибоко відчував народну пісню. Казав, що пісня збагачує душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливає на почуття й володіє чарівною силою. А пісня – це музика і людський голос разом. І жодний інструмент неспроможний передати мелодійність такого поєднання.
Любив музичні й вокальні твори ліричного й героїчного характеру. Назву кілька: «Думи мої, думи мої» (Т. Шевченка), «Чуєш, брате мій, товаришу мій…» (слова Б. Лепкого), «Лісовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечірня пісня» (Кирила Стеценка), «Вічний революціонер» (І. Франка – М. Лисенка).
До речі, у Косинки немає твору, в який не впліталася б народна пісня, яка не була б органічно пов’язана з ним.
Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: «Джіммі Хіггінс» за Сінклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролі Швейка в п’єсі Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’єси М. Ірчана, М. Куліша.
На