Певним орієнтиром в цьому для нього став викладач зарубіжної літератури Тимофій Трифонович Духовний, який домагався того, щоб читати свої лекції українською мовою навіть на російському відділенні. Це викликало напруженість, бо відверто суперечило тенденції, яка в ті роки набувала все більшого поширення: обмежити українське слово резервацією «хуторянства» та «шароварщини». А для Василя, випускника російської школи, на його лекціях чи не вперше зазвучить рідною мовою антична література, література європейського Pенесансу та Нового часу (а поза аудиторією, пошепки й без свідків – імена ще не реабілітованих неокласиків Зерова та Драй-Хмари), відкриється усвідомлення обріїв світового культурного контексту, на який відважно рівнялася українська література в кращих своїх взірцях вже з початку минулого століття й особливо в двадцяті роки… аж доки чиясь владна воля штучно не припинила цей зліт.
Коли Тимофій Трифонович оголосить про створення в інституті літературного гуртка-студії, всі четверо хлопців-першокурсників одразу запишуться до нього, вперше зізнавшись таким чином один одному, що пробують писати. Втім, якщо Міщенко й Дорошенко виступали переважно зі своїми віршами, а Лазоренко з театральними рецензіями, в Стусі літстудійці бачили скоріше майбутнього літературного критика, ніж поета – власні речі на суд спільноти виносив нечасто (багато хто й гадки не мав, що він теж пише вірші), натомість виявляв здатність до глибокого й тонкого аналізу прочитаного. Деякі рецензії друкувалися – на одну навіть відгукнеться Максим Рильський, напише Василеві листа, якого той показуватиме товаришам як своєрідну відзнаку.
Вечори проводив у бібліотеці імені Крупської – студіював літературу з україністики, а також російську й зарубіжну. Імена діячів «розстріляного відродження», імена багатьох зарубіжних авторів поза навчальною програмою й поза білим списком «прогресивної літератури» однокурсники вперше чутимуть саме від нього. Згодом Тимофій Трифонович, користуючись своїми зв’язками (писав статті до Української радянської енциклопедії, листувався з її головним редактором Миколою Бажаном – одне з перших імен в істеблішменті офіційної української літератури), організує для літстудійців перепустки до її спецхрону та до закритого фонду університетської бібліотеки. Для Василя відкриється паморочливий світ забороненої літератури – живої,