Так Семен Стус осів у колишній Юзівці, що вже давно мала назву Сталіно (нині Донецьк), у бараку робітничого селища сто сьомого заводу. Згодом забере до себе й старших дітей – найперше, щоб здібні Палазя та Іван могли дістати більш якісну шкільну освіту (сам мав за плечима всього чотири класи). Мати залишилася в Рахнівці з Марійкою та Василем, а десь через рік, передавши малечу бабусі, приєднається до чоловіка й влаштується на завод.
«Пам’ятаю, – писатиме Стус синові, – як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, іже єси на небеси». Два слова каже вона – я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два)… Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) – і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх – усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака – знахарка «виливала переляк»… Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався – навіть у школі».
Ще через рік, коли остаточно обвиклися на новому місці, було вирішено забрати й менших дітей. Їлина Яківна категорично відмовиться їхати по них до Рахнівки – настільки болючі та свіжі були спогади. Поїхав чоловік. За два роки батька забув не лише Василь, а й старша Маруся. Не впізнають, тікають від «чужого дядька» – і в селі, і дорогою. Семену Дем’яновичу соромно було зізнаватися випадковим подорожанам, що власні діти його не пам’ятають: «То ми з жінкою розлучилися, – каже, – так вона взяла одних дітей, а ці не хочуть йти зі мною». Дорога на Донбас, а точніше, її запах теж доповнює низку яскравих дитячих спогадів майбутнього поета: «Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні – той запах недавно упізнав і зрадів: так пахло в вагоні». «Недавно» – то вже етапом на заслання, до Магаданської області…
По приїзду – якраз на Великдень – Семена Дем’яновича чекала вбивча звістка: п’ятнадцятирічна Палазя вже три дні лежить без тями у лікарні з менінгітом, де мати щоночі й весь вільний від роботи час не відходить від її ліжка. Батько подбав про переведення її до іншої лікарні, але вже в понеділок найстаршої Василевої сестрички не стало.
За таких сумних обставин і з’явився Василь у бараку на Ударній – чотири-шість квартир з кожного боку низької похмурої споруди. З’явився у довгій сорочці, майже платтячку, яка викликала доброзичливі посмішки в сусідок – а він довірливо вихвалявся їм, що її пошила йому бабуня й воно «ще з кишенькою». Був це, за спогадами матері й сестри, квітень сорок першого року.
«Пам’ятаю