Василь Стус. Олег Дорошенко

Іван, на мить повернувшись до тями. – Мамочко, не плач – така моя доля». Люди викликали «швидку допомогу», яку довелося довго чекати. Малий Василь повернувся додому, де залишалась Маруся. Йшов і не знав, як повідомить сестру про страшну звістку. «…коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливості й переповів їй, що сталося з Іваном. Плакали обоє, а через кілька годин Іван помер… Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла – востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів – ні цілувати, ні прощатися – з Іваном і його родимкою…»

      І Вінниччина, і Донеччина відстоюють за собою право вважати себе Стусовою батьківщиною. Це насправді діалектичне питання. Рахнівські спогади, уривчасті, суперечливі, напевно ще й домислені, відредаговані плином часу, а власне кажучи, не стільки вони, скільки саме прагнення зафіксувати їх у пам’яті, поставити певними віхами в житті, свідчить про те, що батьківське село, яке ті протягом тридцятих років встигли зненавидіти, зробилося для нього міфологемою «справжньої України», загубленої, як переконуватиметься він надалі, не лише на географічній карті, а й у часі. Але також безперечно й те, що саме шахтарський край сформував, зміцнив та загартував його характер. Переважним чином – як непривітне середовище, багато в чому чуже й вороже. Не напіввигадана мати, а реальна мачуха, що мало пестить і багато скубе… але саме така Донеччина виховала Стуса, зробивши в горні випробувань тим, ким він став.

      …Вистояти. Ні —

      стояти. Тільки тут. У цьому полі,

      що наче льон. І власної неволі

      зазнати тут. На рідній чужині.

      До школи Василь пішов 1944 року, в неповні шість. Жили вже на іншому місці – «на площадці», – але в такому ж барачного типу будинку. Пішов самовільно – наданий самому собі без нагляду працюючих батьків, просто побіг за сестрою, щоб не залишатися на самоті. Мати вже не працювала на заводі – звільнили за станом здоров’я, виснаженим шкідливим виробництвом і остаточно підкошеним смертю сина. Але сидіти дома з дітьми не доводилось: та сама нещаслива ділянка, засіяна кукурудзою та іншою городиною, вимагала праці… Отже, початок Василевого шкільного життя залишився вдома непоміченим. На той час він і читати вже вмів, засвоїв грамоту самотужки, крутячись навколо Івана. Для матері стало цілковитою несподіванкою, коли через кілька днів Маруся принесла їй записку від учительки: чому син ходить до школи босий? Дізнавшись, що хлопчик пішов до школи без відома батьків, учителька вмовила Їлину Яківну відпускати його й надалі. І не пошкодувала про своє рішення. Дуже подобалось їй ставити здібне маля, що й дошки досягало лише навшпиньках, у приклад повоєнним переросткам-першокласникам: «А ну, Стусик, выходи к доске!»

      Школа, звичайно, була російською. Українські в місті тоді ще існували, доживали останні роки, але були вже, як сказали б зараз, непрестижними. Хвиля повоєнної русифікації Донбасу прибувала на очах, хоча,