Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».
А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семінару зі столиці у Чернівці потягом. Мені акомпанувала студентка музучилища. Прізвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми їхали в одному купе, і дівчина запитала, чому я такий сумний. Мені ж не давала спокою щойно написана музика, і я поділився думками. Олена з розумінням справи поспівчувала і подивилася на мене такими чарівними привороженими очима, а губи в неї були наведені червоним кольором, і в мене в такт мелодії вирвалося: Ой ви очі волошкові, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твій ніжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарівна… Доки ми заїхали в Чернівці, був написаний приспів і заспів. Директор центру народної творчості викликав мене і повідомив про поїздку разом з вокальним ансамблем «Марічка», яким я керував, на Декаду української культури в Росію. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пісня. Я ж розповів про щойно написане. Директор парирував: «Друже мій, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцілунки»? Це ж профанація! Тему пісні треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здібним поетом Анатолієм Драгомирецьким. Ось він і написав текст, узявши за основу природу, і залишив мій приспів. Так все і вийшло.
Прем’єра пісні відбулася в Ленінграді, а згодом я співав її у Москві, де в залі сидів сам Леонід Ілліч Брежнєв і стоячи аплодував почутому. «Очі волошкові» ансамбль «Марічка» для Генсека того вечора виконав тричі підряд на «біс».
Очі на піску
Розлуку до моря в долонях
Самотньо і сумно несу я.
Щоденно, щоночі
Я очі на березі моря малюю.
Малюю я очі, що схожі на давню,
На зоряну осінь.
А море, а море ці синії очі
В безодню відносить,
Відносить і не вертає.
Море.
Приспів:
Ти поверни мені
Його очей вогні.
Той світлий Вересень,
Ти поверни.
Ти поверни мені
Дощі і радощі.
Ти поверни мені
Щасливі сни.
А море сміється в обличчя
Холодною