Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що – з тюрми повертається?» Художня рада відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.
Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до комуністичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу і його подачі. Пісня досить швидко полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди…
Задивляюсь у твої зіниці
Задивляюсь у твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Нині складно зрозуміти, як так сталося, але автор музики до пісні–гімну Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці» залишився невідомим. Збігають роки, пісня звучить, а так ніхто і не зізнався, що він народив ще один шедевр і поставив ще один вдячний пам’ятник Василеві.
Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомільйонною тривогою за рідну неньку. Складно навіть передати ті почуття, які він відчув, написавши готовий