Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

він тільки виграє, якщо вдома з’явиться жіноча рука! Ти ж спілкуєшся з ним, як у казармі: тільки накази віддаєш.

      «Де ж ту музу знайти? – критично оцінив себе у дзеркало Ромашка, згадуючи вчорашню розмову. – Е, хай та модна психотерапія западеться! Як із жінкою бабитись, краще присвятити себе науці. Україна потребує жертовної праці. Геть спокуси! Працюватоньки! Працюватоньки! Вперед за генієм!»

      Роман Лук’янович цікавився Шевченком завжди. Недарма йому на першому курсі подарували портрет Кобзаря. Ззаду на дерев’яній дошці яснів чорнильний напис: «Ромку! Якби Шевченко був живий, він потиснув би тобі руку!» і підписи його невгамовних однокурсників.

      Але останніми днями він став справжнім шевченкоманом. Перелопатив про Кобзаря книжки, що були у музейній бібліотеці, передивився всі документальні і навіть художні фільми. Директор став кепсько спати. Його мучило якесь нерозв’язне питання, про яке він не хотів нікому зізнаватися.

      А все почалося у понеділок, коли йому до рук потрапила нова книжка-каталог «Меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка в Києві». Розмовляючи по телефону, він знічев’я гортав 30-сторін-кову кольорову брошуру, що прийшла поштовою розсилкою до музею, поки його око не затрималося на світлині веранди. Тут був сфотографований самовар на кутовому столику та плетене крісло-гойдалка. Позаду стояла лакована шафа, а на стіні висів масивний дерев’яний годинник.

      – Так-так, у неділю обов’язково – матч-реванш. Переможцю – велике пиво, – за інерцією мовив директор у слухавку і вже хотів перегорнути сторінку, та його чіпкий мозок щось зупиняло. Він підняв окуляри на чоло і вже зблизька став роздивлятися фото. Поки його не шокував здогад: крісло-гойдалка було вельми схоже на те, що стояло в їхній потаємній кімнаті. Неймовірно! Треба їх обов’язково порівняти.