– Агов? Ти де? Негайно виходь! – гукнула пані Марина, вслухаючись у тривожну мовчанку. – Я повинна зачинити музей! Це вже не смішно!
Пані Марина від постійного читання мала проблеми з очима, тому на свій зір не вельми покладалася. Вочевидь, коли крісло закрутилося, дівчина вискочила до іншої кімнати.
– Так, треба випити пігулки… – жінка обхопила обома руками голову, бо від хвилювання їй аж памороки забило.
Про всяк випадок вона квапливо зачинила музей ізсередини, аби ніхто чужий не зайшов і не вийшов, і пішла по мінералку до свого кабінету. Випивши заспокійливе, Марина Андріївна взяла до рук для самооборони дерев’яну булаву, яку подарували директрисі на ювілей, і ще раз пройшлася музеєм. Біля крісла-гойдалки вона задумано зупинилася. Дослідниця навіть присіла на нього, але потім різко підхопилась і відійшла на безпечну відстань.
– Так, музеєві загрожує небезпека… Це очевидно! – мовила вона вголос. – Але для початку слід прохолонути і про все поміркувати зважено.
Що ж робити? Викликати слідчих зі службовими собаками? А якщо нічого не знайдуть? Вона ж щойно сама обійшла всі кімнати. Всюди тихо, спокійно. Охоронець Петро вже, мабуть, на вокзалі. Запізниться на електричку, то буркотітиме цілий тиждень, що залишився без харчів… До того ж пенсійного віку директриса мала на неї зуб, гадаючи, що перспективна заступниця хоче її підсидіти. Тож скандал з поліцією краще оминути, бо його використають проти неї самої. Адже вона була на зміні за головну.
Тож далекоглядна Марина Андріївна вирішила покластися лише на себе і про всяк випадок, так би мовити, для заспокоєння власного сумління, сьогодні заночувати в музеї. Адже невідомо, чи оті дивні відвідувачі звідси вибралися, а тут – 9 тисяч безцінних експонатів!
Тим паче що вона й так після смерті матері жила сама. Хай уже її чорний, як сажа, кіт Отелло вибачить. За двадцять років роботи в музеї таке на її пам’яті траплялося вперше. Якщо підозри підтвердяться, завтра доведеться викликати поліцію. Хай ретельно все обстежать. А з понеділка приїде директриса з відпустки, то нехай вона вже морочить голову з дурнуватими відвідувачами.
Марина Андріївна ввімкнула сигналізацію на дверях і вікнах, а сама зачинилася на ключ у кімнаті для наукових працівників і зашторилася цупкими фіранками. Вона записала на аркуші останні слова, що промовила екзальтована молода модниця, яка назвалася Яною. Це був слоган із відомої реклами «Кока-коли»: «Свято наближається!»
Перед тим як пильно проштудіювати нотатник зухвалого директора Музею раритетів, Марина Андріївна вирішила прочитати все про нього в Інтернеті. «Це ж треба назвати її при всіх «викопною решткою»! – обурювалась шевченкознавиця, згадуючи вчорашню драстичну сцену. – А він тоді хто? Твердолобий баранисько!» І вона була недалека від істини, враховуючи, що за гороскопом Роман Лук’янович був якраз Овном.
Попереду