– Ми можемо зайти в музей? Мені треба випити води… – заблагала Яна.
Марина Андріївна глянула на охоронця. Той знизав плечима. Щось забагато довкола їхнього музею коїлося дивного. Досвідчена музейниця відчувала, що все це не просто так, і жіноча цікавість перемогла.
– Ви ще не ввімкнули сигналізацію? – запитала вона охоронця.
– Не встиг, – усміхнувся той, гасячи недопалок.
Заступниця прочинила двері, і вони опинилися в музейній тиші. Тут не відчувалося, що ви знаходитеся в самому центрі Києва, посеред тисяч людей і машин. Тим часом Яна напружено міркувала, як викрутитися із ситуації.
Щойно потрапили у коридор, дівчина одразу зауважила плетене крісло у куточку. Тепер його ще й відгородили од відвідувачів червоною стрічкою. Так вирішила Марина Андріївна, аби вберегти експонат від надмірної уваги останніх днів.
Вони зайшли до кабінету наукових працівників, і музейниця налила дівчині півсклянки мінералки з пластикової пляшки «Моршинська».
– Ну, розповідай! – подивилася уважно жінка в зелені очі дівчини.
– Розумієте… Як би вам це сказати… – не знала з чого почати Яна і поправила тендітною долонею модну зачіску. Її саморобні сережки-висюльки грайливо дзенькнули. Вона озирнулася, зауваживши, що охоронець залишився надворі. – Я відкрию вам таємницю… Але благаю: нехай це залишиться між нами!
– Гаразд! Я обожнюю таємниці… – усміхнулася дослідниця, яка любила просиджувати в архівах, вишукуючи все, пов’язане з Шевченковим перебуванням у Києві.
– У вашому музеї є незвичайна річ… І є підстави думати, що через неї… можна потрапляти в минуле! – Яна глибоко видихнула і зиркнула, яке враження справили її слова.
Обличчя пані Марини на мить закам’яніло, а потім знову ожило:
– Та тут кожен експонат є своєрідною стежкою в історію. Головне – мати палку уяву!
– Ви мені не вірите? Гаразд, тоді скажіть, чи був тут учора високий огрядний блондин п’ятдесятирічного віку?
– Той рідкісний нахаба? Авжеж! Він ще й свій записник у нас забув!
– А ви знаєте, що це – директор Музею раритетів?
– Директор музею? Хто би міг подумати! – сплеснула руками пані Марина. Бо таких музейних керівників вона зроду не зустрічала. – Чому ж він не представився?
– Мабуть, хотів зберегти інкогніто! Не вірите? Покажіть його записник!
– Марино Андріївно, ви самі замкнете музей? Бо мені сьогодні електричкою добиратися аж на Чернігівщину! Треба поспішати, бо людей буде, як оселедців у бочці! П’ятниця ж! – нетерпляче гукнув знадвору охоронець. На вихідні він їздив допомагати матері порядкувати в господарстві. А точ-ніше – на вечірки до кирпатої веселухи Насті, яка жила по сусідству.
– Гаразд! Ідіть! – не замислюючись відповіла заступниця директора, зосереджено міркуючи зовсім про інше.
Яна швидко