– Ти хоч шукав його?
– Ну, шукав.
– Він що – вивітрився?
– Може, й так. Просто зараз його в мене нема.
– А в кого є?
– В банку.
– Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.
– Я тебе попереджав – це справа безнадійна, – він промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?
Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.
– Дивно, як різко помінялися твої наміри, – похитав я головою.
– Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, – провадив він, усміхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.
– Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?
– Хіба я не казав, що справа безнадійна?
– Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?
– Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? – Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. – Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.
Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.
– Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, – промовив я глузливо. – Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом…
– Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?
– Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.
Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.
– Як… як це тобі вдалося?
– Що – фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.
– Ти сам розумієш, що цього замало, – голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.
– Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.
– Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.
– Тоді дай стару копію.
– Але ж я сказав – не маю.
– А зранку мав?
– Думав, що мав.
– А тепер передумав?
Він уже втрачав терпець.
– Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, – промовив крізь зуби. – Це безглуздо – лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?
– Ні.
– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав,