Зараз він опустить її на мою бідолашну голову і до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтіння зірок і спалахів падаючих метеоритів. Я викинув руки вперед – це все, що я міг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги мені впало чиєсь тіло. Я відповз назад і не повірив очам: кілька чоловіків немилосердно гамселили один одного. Той, що впав мені на ноги, худий, довготелесий, звівся навкарачки і, заточуючись та спльовуючи кров, побіг у темряву. Бурмило з зусиллям відірвався від тієї недружелюбної компанії і теж кинувся навтьоки. Троє задиханих незнайомців залишилося біля мене. Один з них запитав:
– Стаття при вас?
– Так.
Я впізнав голос того, що дав мені адресу Дутчака.
– Слава богу, – він допоміг мені підвестися. – Здається, ми вчасно наспіли. Вас не дуже потовкли?
– Та ні, – промовив я, обтріпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.
– Але ж вони щось витягли у вас із кишені.
– То стара стаття. Я навмисне її сховав у куртці. А ця ось, – я поплескав себе по спині.
– Ви в типографію?
Я глянув на годинник – за вісім десята.
– Якщо встигну.
– Ми вас підкинемо на авті.
Авто стояло за рогом.
– Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.
– А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру16. Ну ми й підбігли.
– Ви мені так і не скажете, звідки ви?
– Я ж вам уже сказав.
– Такої організації не існує.
– А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.
Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.
– А ті, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцікавився я.
– Напевно.
– Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту статтю. Як ви гадаєте – яким буде його наступний крок?
– Вирядить своїх хлопчиків до типографії, – відповів мій рятівник цілком буденно.
– Що? – я отерп. – Томашевич піде й на це?
– Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?
– Там є охоронець.
– Той старигань? Не смішіть мене.
– Ч-чорт… я викличу поліцію.
– І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.
– Який же вихід?
– Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.
– Кілька слів? Яких?
– Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.
– То що я повинен дописати?
Він продиктував, я занотував і здивувався:
– Тільки й усього?
– Звичайно.