Маша кинула на Соню Купер недобрий погляд:
– Вирядилась, як на блядки…
Стояв рівний гомін. Підсудний Захарченко притулився до бурих прутів ґрат і тихенько переговорювався зі своїм адвокатом Іриною Світлицькою, немолодою енергійною блондинкою. Суддів ще не було. Маша читала детектив у м’якій обкладинці, я клацав телефоном. Після двадцяти нудних хвилин з’явився молоденький вилощений секретар у штанцях, накрохмаленій сорочці та жилеточці. Він оголосив:
– Прошу всіх встати!
Усі шумно встали. До зали впливли двоє суддів у чорнильних мантіях, схожі на сердитих мультиплікаційних воронів, за ними двійко літніх жіночок у старомодних одежинах, що ніби застрибнули в наш час прямісінько з «лахматих сімдесятих», з кінофільму «Службовий роман» і журналу «Робітниця», а замикав ланцюжок мужчинка в коричневих штанцях і розтягнутому светрі, лікарняного і замученого вигляду. Весь цей паноптикум іменувався суддівською колегією. Комічна недолугість цих сірих істот була оманливою. За їхніми сколіозними спинами нагромадилась незрима міць державного насилля, і тут, у цій душній залі, це відчувалося. Самі ці запилюжені, важкі криваво-багряні штори давили на психіку.
– Прошу сідати!
Ми сіли. Вирішальне слово в суддівській колегії мала сіамська парочка суддів-воронів у мантіях. Один був огрядний, чорнявий і запальний, інший здавався його протилежністю – худий, сивий і розсудливий. Засідання, як завжди, почав сивий:
– Доставлений підсудний, з’явилися учасники процесу. Нарешті вшанувала нас своєю увагою й свідок Купер… – протягнув він з явним задоволенням і сарказмом. – У залі присутня преса. Ви хто? – з ходу звернувся він до Маші.
Та встала:
– Марія Кудрявцева, обласне телебачення.
Суддя зиркнув на мене:
– А ви?
Я піднявся:
– Данило Кисленко, інформаційна агенція «Tower news».
– Чудово. «АТН», «Об’єктив», «1+1», все ті ж обличчя, я бачу. Ви хто? Так, «Надзвичайні новини», ICTV. Секретар, встигаєте? Як вас звуть? Секретар, запишіть, будь ласка! Працює звукозапис. – Суддя повернувся до секретаря, той кивнув. – Оголошуємо початок судового засідання! Викликається свідок Купер Софія Павлівна! Дякуємо, що удостоїли нас честі вас ліцезрєть, Софіє Павлівно! Ми, зізнатися, вже зачекалися! Будьте такі ласкаві, підійдіть до трибуни.
Купер зробила непевний крочок. Стало тихо.
– Назвіть своє прізвище, ім’я та по батькові, дату народження, – звернувся до дівчини сивий суддя.
– Купер Софія Павлівна, тридцяте жовтня 199… року.
Сексуальний голосок, розмірковував я, було б цікаво послухати, як вона стогне…
– Чи є у вас документ, що засвідчує особу?
Вона передала секретарю паспорт, який передбачливо тримала в руках. Секретар віддав документ сивому судді, той розкрив його, нацупив окуляри і вгледівся