Новини. Андрій Войніцький

лилася душевна пісня під романтичним струнним переливом: кедь ми прийшла карта нароковац.

      На блоці общаги зібралося зо два десятки молоді – строкате багатоголосе збіговисько. Місцеві в шльопках і шортах, смішливі дівчатка в халатиках, гості познімали зимові куртки, залишившись у светрах… Все це, вже п’яне, шуміло, галділо, випивало, співало і нас майже не помічало. Ми принесли коньяк, йому зраділи, миттєво розливши обидві пляшки по пластикових стаканцях. Ще не встигши поздоровити іменинника, не встигши навіть зрозуміти, хто саме іменинник, я досяг мети – бахнув перші п’ятдесят грамів.

      На столі виявилися немудрящі студентські закуски: салати з мівіни, котлети без м’яса, кілька в томаті, консервовані помідори. Кощей нагрібав в одноразову тарілку мівінний салат, демонструючи таким чином прихильність до місцевої гастрономії.

      Лунали крики «Вздрогнєм!», «Наливай!», «За істфак!», промовлялися п’яні тости, і всі пили так швидко і рішуче, ніби боялися кудись спізнитися. Я п’янів просто навально, хоч і пропускав, щоб не бути в хлам. Я давно помітив, що ступінь сп’яніння не обов’язково залежить від кількості випитого. В одній ситуації ти можеш вилакати майже літр і залишитися смурним, без настрою, в тому дрімотному душевному стані, коли й тверезим відчувати себе вже не можеш, але й п’яним ніхто тебе не назве. А буває, живеш куражем уже після ста п’ятдесяти грамів, починаються якраз ті розмови, дії і події, заради яких люди і п’ють коньяк, а не молоко.

      Я мало кого тут знав, але зі всіма чокався, зі всіма обіймався. П’яний час летів непомітно, мінялися люди на блоці, ми співали нових пісень, вели задушевні розмови, кількість пустих пляшок під раковиною збільшувалась, я фліртував з першокурсницею, обрізані жерстяні баночки наповнювалися бичками, хтось грав на гітарі, хтось кричав «Кощею, Скобо, вздрогнєм!» – а може, це кричав саме я.