Того вечора у дока був відмінний настрій, і вряди-годи він торкнувся свого минулого. Мова зайшла про людей, з якими йому хотілося б побачитися знову: про ірландця з іспанською кров’ю, власника маєтку на півночі Аргентини, який наймав чередниками диких горців і щонеділі влаштовував між ними кулачні бої, після чого виходив сам на сам із переможцем і неодмінно відправляв його в нокаут; про шотландця, негоціанта з Ханькоу, який подався в буддисти, став ченцем і читав молитви китайською і санскритом із виразним акцентом уродженця Глазго; але перш за все – про одного малайського пірата, який, за словами дока, був справжнім святим Франциском в поводженні з тваринами, але сутим Нероном зі своїми родичами-людьми.
Потім розмова зайшла про Центральну Азію, і Ґрінслейд зауважив, що коли знову залишить Англію, то неодмінно вирушить у ці краї, адже саме туди стікається найстрашніший непотріб з усього світу. На його думку, кінець кінцем саме там мало статися щось дуже незвичне.
«Лише подумайте! – врешті-решт вигукнув він.– У містах із такими дивовижно казковими назвами і неймовірним минулим, як Бухара або Самарканд, владу захопили якісь жалюгідні банди комуністів! Так не може тривати вічно. Одного чудового дня вир історії породить нового Чингісхана або Тимура. В Європі панує справжній розгардіяш, але Азія – це первісний хаос».
Після обіду ми сіли біля каміна в бібліотеці, яку я обробив на манер бібліотеки сера Волтера Булліванта в Кеннеті, як заприсягся собі сім років тому. Взагалі-то я розраховував перетворити її на своє персональне гніздечко, де міг би спокійно писати, читати і курити, але Мері не дозволила. У неї нагорі була своя симпатична вітальня, обшита дерев’яними панелями, але вона рідко туди заглядала. І хоч я, бувало, проганяв її, вона завжди поверталася, як польова куріпка повертається до гнізда.
Ось і зараз вона сіла з іншого боку мого письмового столу. Щодо порядку, я дотримуюся поглядів старого мисливця, але з Мері неможливо боротися. Тому моє робоче місце зазвичай захаращено її листами й рукоділлям, іграшки та розмальовки Пітера Джона по вінця заповнюють шафу, де я тримаю свої альбоми з рибальськими мушками, а сам Пітер Джон щоранку влаштовує собі будиночок під перевернутим стільцем на камінному килимку.
Вечір видався прохолодний, тому сидіти біля вогню було приємно, дрова зі старого грушевого дерева наповнювали бібліотеку чудовим ароматом. Док узяв детектив, який я впівока читав, і недбало глянув на обкладинку.
– Я можу читати практично все,– докірливо промовив він,– але мене все одно вражає, що ти, Діку, витрачаєш час на такі дурниці. Ці книжечки занадто примітивні. Ти і сам здатний скласти щось дотепніше.
– Хто завгодно, тільки не я! Це до біса захоплююче, і я просто не розумію, як людям до снаги так писати.
– Немає нічого простішого. Автор пише розповідь