Анна добре запам’ятала, як після цього Лука розповідав про прийом у партію. Спочатку його туди агітували та мало на налигачі не тягли, а в день прийому з кабінету прогнали й порадили гострий язик прикусити, бо вилетить не тільки з роботи, а й із села. З роботи звільнили наступного ж дня, але невдовзі повернули, бо не знайшли заміни. Та за кілька місяців Лука на обласному звіті посварився з «культурним» начальником. Той дуже добре знав статут і вимоги своєї партії, а в музиці тямив, як баран у зорях, але щоб показати свою культурність і обізнаність, присікався до сільських музик за «какое-то не такое» звучання флейти. Баскаль слухав-слухав те пиляння та й не витерпів.
«Де ж це ви, товаришу начальник, бачите флейту? – запитав насмішкувато. – У нашому оркестрі її ніколи й не було. А те, на що ви дивитеся, – кларнет».
Обличчя начальника стало бурячковим. Він не сказав жодного слова. Але не встигли музиканти до села доїхати, як у районі вже з’явився наказ про звільнення з роботи «хама зі Старолісів». Більше його на посаді директора сільського будинку культури вже не поновлювали.
О, Лука Баскаль – для начальства, як колючка в черевикові. Ніколи воно не любило цього їжакуватого та задерикуватого скрипаля. Не одному «вищестоящому» він попсував нерви – за словом до кишені не ліз і на чини та посади не зважав. Зате з усіляких оглядів – і в області, і в республіці – найвищі нагороди привозив, слава про його колективи на всю Україну гриміла. Тож доводилося начальству терпіти «професора музики з Полісся», як написала про Луку одна газета.
Якийсь пильний цензор на обласному радіо, вочевидь, вирішив, що про музику скрипаля Луки Баскаля радіослухачам знати можна, а про характер музиканта – не треба. Тому після слів про банджо, за сценарієм, зазвучав меланхолійний блюз.
«Запам’ятаймо його таким…
…Ми передавали останнє інтерв’ю з талановитим скрипалем Лукою Баскалем, який сорок днів тому, в ніч на сьоме грудня, трагічно загинув разом зі своєю єдиною внучкою. Нагадаємо, у їхньому будинку сталася пожежа… Нещасний випадок…»
Анна скочила на ноги, лівою рукою схопила чорну скриньку приймача і щосили вдарила нею об стіну.
– Ти брешеш! Брешеш! Брешеш!!! Я жива! І Лука живий! Живий! Живий! Живий!!! Боже! Ну зроби так, щоб він був живим! Зроби, Боже-е-е!
Злякано заверещала сусідка. Коридор наповнився тупотінням ніг. Хтось, білий і стривожений, нагнувся над Анною, притиснув її до ліжка, вдарив шорсткою п’ятірнею по щоці. В передпліччя боляче вп’ялася голка.
…Тиша. Біла-біла, як сніг на чорному згарищі хати. А з неї, як перший пролісок з-під снігу, пробивається голос. Голос «червоної панни».
12
Коли мовчиш, то й згадати про час мовчання нічого. Без голосу скрипка втрачає пам’ять, впадає в летаргічний сон. Спала я, вочевидь, довго, бо коли прокинулася, то найперше почула здивований вигук: