«Довгий» чоловік приніс мене до просторої зали з художньою ліпниною на стелі та стінах, із лампами у позолочених канделябрах, із розкішними меблями, обтягнутими дорогим оксамитом, мода на який уже розповсюджувалася із Франції на всю Європу. Під вікном – старовинне бюрко (чи не зі спадщини котрогось із Людовиків?), на столі – велика єгипетська ваза з розкішними лілеями. А повітря наелектризоване – аж потріскує, як перед грозою. Здається, ще мить – і його розпанахає блискавка, зі стелі гримне грім і холодна потужна злива обрушиться на голову нещасного вчителя музики, а заодно й на мене.
Опецькуватий хлопчина років десяти тупав ногами у білих панчохах та бордових штанцях і не хотів навіть дивитися на мене. Його мама, мадам Бурмон, яка вважала себе великою шанувальницею мистецтва, вибрала особливий і, на її думку, дуже аристократичний спосіб покарання свого єдиного чада за непослух – гру на скрипці. Що більшою була провина графського нащадка – то довше він мусив водити смичком. Не дивно, що дві мої попередниці вже упокоїлися на смітнику із переламаними деками та порваними струнами, а вчитель-скрипаль став для малого найбільшим ворогом.
Мене юний Бурмон, якого природа обділила музикальним слухом, поламати не смів, принаймні попервах – його попередили, що червона скрипка особлива і що за неї заплачено великі гроші, а гроші були єдиним, до чого він ставився з повагою. Проте й полюбити свою покару вередливий хлопчисько не міг. Цілий тиждень ми змушені були терпіти одне одного.
За тиждень до графського маєтку прибився гурт ромів. У двір його, звісно ж, не впустили, тож обслуга висипала за ворота, перед якими вже зібралося кілька десятків роззяв. Циганки в яскравих спідницях весело танцювали під бубон і ворожили всім охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю і юному нащадкові Бурмонів. Напророкувала малому золоті гори та молочні ріки, королівський трон і необмежену свободу дій, словом, усе те, що йому й хотілося почути, а тоді стала вимагати плату за свою ворожбу. Він не вигадав нічого кращого, як розплатитися скрипкою.
Кілька років я мандрувала із циганським табором. Побувала в Італії, Іспанії, Німеччині. Але так і не полюбила скрипаля. Був він гарячим і пристрасним, відважним і ризиковим, але хитрим і зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потім і собі вкоротила віку.
Табір повернувся до Франції і почав мандрувати портовими містами – у них скупчилося багато військових, які вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обміняли на морського ножа. Так я опинилася в десантній експедиції, яка пливла підкоряти Алжир. Молодий офіцер, який віддав за мене свого кортика, так і не встиг почути мій голос. У горах Кабілії він потрапив до рук берберських партизанів, які чинили шалений опір французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпікало