– Хоч би не сухоти, – зітхала Степанка.
– Не накаркай! – сердився Платон.
Вони мовчали, ховали свій страх від Устинки. Але дівчина й сама знала: сухоти в їхньому краю не рідкість, а врятуватися від них майже неможливо.
Степанка молилася і тихо нашіптувала замовляння.
«Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухущі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові…»
Даніель повільно оклигував. Ще й на ноги не звівся, а вже мене пригортав і ми з ним згадували його улюблені мелодії. Тільки-но випав перший сніг, він вийшов із хати, взявся ліпити сніговика. На допомогу йому вибігла Устинка.
Вони грали у сніжки, падали в замети і сміялися, як діти. Я так раділа за Дані, що навіть приревнувати його забула. Хай! Хай будуть разом. Аби він був здоровий і щасливий!
Сусіди заглядали: хто через тин, а хто через ворота, перешіптувалися та переморгувалися. Чутки ходили селом колами, як чарка за столом. Неслава до воріт, як смола, липнула. І щось із цим усім треба було робити. Вихід із ситуації батьки бачили один – вінчання. Не питали в Даніеля, якої він віри, до якої церкви колись ходив – у селі один храм і один священик. Отець Михайло також зайвих питань не ставив. «Усевишній над нами всіма», – сказав. А я потім підтвердила його слова музикою.
Настала весна, а Дані продовжував покахикувати. Він задихався від диму, від вологого повітря надворі, від болотяного запаху в лісі. Все частіше згадував Францію, виноградник під Парижем, сонце, що жовтим каченям купалося в Сені. Прагнув додому ще й тому, що там була батькова лікарня, а без неї, відчував, йому не видряпатися. Та тепер потрапити за кордон було важче, ніж під час війни – потрібен спеціальний дозвіл на виїзд.
Тільки-но підсохли дороги, Даніель вирушив до Житомира – центру Волинської губернії. Власноруч хотів вручити прохання губернаторові. Зустрітися віч-на-віч не вдалося. Чиновник нижчого рангу, до якого потрапив на прийом, сказав, що таке питання треба узгоджувати не в губернії, а в Києві, із самим генерал-губернатором. У Києві пообіцяли, що перешлють його документи до Петербурга. Може, й переслали, але в столиці Росії не поспішали давати відповідь у якесь там глухе село на окраїні імперії та ще й французові.
Дані знову й знову писав, знову й знову їздив. Минув майже рік, поки когось із імператорського оточення зацікавила волинська історія французького залишенця. Але тому «когосю» забажалося ще й підтвердження, що поручник Паскаль під час волинського «болотного сидіння» свідомо порвав з армією Наполеона та перейшов на бік російського війська. Доки отримали