Марлен Зібер подобалося відчуття вагітності. Вдруге вона б не погодилася це пережити, але упродовж цього свого стану насолоджувалася його інтимністю та зручностями.
– Більше не кохаймося,– було наказано чоловікові.
Марлен завжди віддавала перевагу чарівній романтиці перед фізичною близькістю, і терпіла її лише тому, що вважала шлюбним обов’язком. Але тепер, маючи вагоме виправдання, що статевий акт може зашкодити ненародженій дитині, вона повністю усунула секс із подружнього життя. Руді, який обожнював Марлен, погоджувався з усім, що вона вважала за необхідне. Коли ж він усвідомив, що саме вона зробила і чому, було вже запізно щось змінювати. Попри те, що вони залишалися в шлюбі упродовж більш ніж п’ятдесяти років і навіть часом жили разом, їхні фізичні стосунки скінчилися в той день, коли Марлен стало відомо, що вона «з дитиною». Ще до пологів вона переконала саму себе, що її дитина – її особисте творіння. Ніщо вульгарне, як, наприклад, чоловіча сперма, не могло мати аніякого відношення до крихітки. Вона – і лише вона – створила дитину за власним образом. Дитина належала їй на підставі чогось на кшталт непорочного зачаття.
Для Марлен домашні пологи були неприйнятні. Її донька народилася у берлінській клініці вищого класу за допомоги відомого в усьому світі професора-акушера.
«Господи, як же ж я страждала! Йому довелося зробити невеличкий розріз отам, щоб ти могла вийти. Саме тому в тебе така гарненька голівка»,– чула я з дворічного віку. Спогади про випробування народженням дитини і враження від ніжної краси виснаженої породіллі вона неперевершено використала десять років по тому у «Червоній імператриці».
Існує багато версій щодо того, де, як і коли я народилася. Наразі можу з упевненістю сказати тільки те, що єдина дитина Марлен Дітріх народилася 13 грудня 1924 року. День і місяць не приховувались, але, оскільки Марлен змінила рік власного народження, мусила змінити й рік народження доньки. Аж до часу, коли у 1976 році помер мій батько і я знайшла свідоцтво про власне народження серед його паперів, я не знала напевне, скільки мені насправді років. Подібні дрібні випадки були невід’ємною частиною мого дитинства. До дванадцятирічного віку я не була впевнена, хто є моїм батьком; тобто я здогадувалася, що той, кого я зву «тато», начебто найкраща кандидатура, але… хто міг це підтвердити? Чи ж я на нього схожа? Насправді схожість не була вагомим аргументом, бо, якщо не брати до уваги його карих очей, він сам був схожим на мою матір, немов рідний брат. Утім, я не дуже переймалася через цю плутанину. Мати так часто казала мені, що я її та лише її донька, тому хто б не виявився моїм біологічним батьком, все одно у нього було небагато шансів