Цей безтілесний голос проказав: «Фройляйн Дітріх, підніміть спідницю. Ми хочемо побачити ваші ноги». Юну трагедійну діву приголомшила цілковита бездушність цих слів. Автоматично виникло припущення, що цей голос належав самому Майстрові. Насправді великий Рейнгардт не відвідував прослухувань звичайних честолюбних абітурієнтів. І хоча за легендою Марлен Дітріх з часом стала знаною випускницею цього славетного режисера і педагога, насправді це було не так. Однак те, що їй довелося грати численні епізодичні ролі на багатьох сценах у постановках Рейнгардта, особливо в його Німецькому театрі, є правдою. Це дало їй можливість близько спілкуватися з Майстром і навіть приятелювати з ним, чого вона всіляко домагалася. Тож саме через це преса приписала їй більш почесний статус студентки академії Рейнгардта замість справжнього стану Лені – амбітної актриси-початківиці.
Багато років по тому професор Рейнгардт не забажав оприлюднювати справжній хід подій, бо не бачив у цьому сенсу: за кілька років його самопроголошена учениця зажила навіть більш гучної слави, ніж він сам або його театральна школа. Через його мовчання казка Лені перетворилася на частину її власної легенди.
Вона багато працювала, бігала геть на всі прослуховування, грала все, що їй пропонували, ніколи не втомлювалася та була здатна витримувати справжні марафони: наприклад, зіграти покоївку в першому акті однієї вистави, промчати містом та з’явитися в образі однієї з «вишуканих дам» на коктейльній вечірці у другому акті іншої вистави. Її дитячі заняття танцями та особлива манера танцювати, схожа на манеру Айседори Дункан, дали їй можливість приєднатися до кордебалету в третьому акті якогось вуличного ревю. Надзвичайна дисциплінованість, засвоєна ще з часів домашнього виховання, дозволяла Лені досягати успіху там, де за інших обставин через недосвідченість та молодість вона могла б опустити руки. Невдовзі помічники режисерів, вражені її досягненнями, почали писати її ім’я – «Марлен Дітріх» – у верхній частині списку акторів будь-якої вистави.
У ті ж часи стрімко розвивалось її вміння добирати вбрання, що відповідало ролі. Якщо Марлен Дітріх вважала, що неперевершено виглядає у вечірній сукні в крихітній ролі вечірньої гості, то ця сукня обов’язково мала опинитися на вішалці у її шафі замість того, щоб повернутися до костюмерної. У цьому бузтурботному