Оденься для успеха. Искусство выглядеть стильно. Рейчел Рой

навколо неї верещать одне голосніше за друге. Далі – струнний квартет налаштовує акторів на інтимну сцену в пристрасній мелодрамі. За два кроки від цих замріяних голубків здіймається завірюха, завивають мокрі їздові пси, а в наступному відсіку королеву Марію Антуанетту везуть на гільйотину, навколо лементує натовп, а за рогом баварські селяни витанцьовують навкруги Травневого дерева[23] у супроводі восьми гармошок, гру яких ніхто й ніколи не почує. У цьому скляному льодовику без найменшого натяку на опалення, навколо якого вирувала німецька зима, метушилася ціла сотня несамовито змерзлих людей, створюючи чарівний бедлам, на який згодом підуть дивитися дуже багато людей – щоб у м’якому кріслі з нікельованими поруччями відволіктися на якийсь час від суворої буденності.

      Коли Марлен уперше йшла на «додатковий кастинг», на ній були вдягнені піратський капелюх із устромленим у нього пером фазана і камзол з паноксамиту, прикрашений довгим хутром рудої лисиці, а на додаток вона тицьнула в око батьків монокль. Вона отримала роль. Ще б пак: хіба міг режисер випустити з рук актрису в такому екзотичному обмундируванні! Гуртом було вирішено прибрати монокль і тварину, що звисала з її шиї, але потім монокль залишили і тицьнули її разом із ним до масовки епізоду в суді. Під час інших проб вона вже ставилася доволі зверхньо до свого нового середовища, вважаючи його досить вульгарним у порівнянні зі справжнім театром. Марлен і надалі завжди вимовляла це слово так, ніби воно було частиною урочистої меси, яка проходить у великодню неділю в соборі Святого Петра.

      Почувши, що потрібна актриса для малесенької ролі «коханої» у якомусь другорядному фільмі, вона припустила, що це, скоріш за все, має бути дама півсвіту. За переказами було відомо, що ця пані не дуже невинно чиста, тож Марлен прикрасила своє гарно збудоване тіло напівпрозорою сукнею-флапером[24], натягла довгі полиново-зеленого кольору рукавички й туфлі на високих підборах, що пасували до них. На той випадок, якщо «кохана» раптом виявиться першою-ліпшою «дівчиною з вулиці», вона прихопила зі своєї колекції боа із заношеного пір’я. Вдягнена таким чином у вбрання «коханої», вона стояла поряд із іншими молодими обдаруваннями, чекаючи, поки асистент режисера зробить вибір.

      Рудольф Зібер пізніше зазначав, що саме ті рукавички незрозумілого кольору й фасону змусили його кинути погляд на дівчину, якій судилося стати його дружиною.

      – Вона мала такий сміховинний вигляд у тому вигаданому нашвидкуруч прикиді! – згадував він.– І здавалася дитиною, яка вдає з себе дорослу. Мені кортіло розреготатися. Звісно ж, я стримався. Я дав їй роботу. Навіть під тим мотлохом, що вона на себе начепила, було ясно: ця дівчина створена для ролі Люсі.

      А ось Марлен:

      – Я не могла повірити, що він дивиться на мене! Він був такий вродливий! Його світле волосся сяяло. Він був одягнений, наче англійський лорд на прогулянці у власному маєтку. Якийсь асистентик режисера – у справжньому твіді? У наступну