Ленґдон зазирнув туди, очікуючи побачити іншу галерею.
Натомість він був вражений: за дверима, здавалося, пролягав чорний тунель.
Адмірал Авіла тримався позаду, коли юрми гостей схвильовано рушили в темний прохід. Адмірал зазирнув у тунель: там було темно.
Темрява значно полегшить йому завдання.
Торкаючись вервиці в кишені, він зібрався з думками, згадував, що йому тільки-но було сказано щодо завдання.
«Усе вирішують секунди».
Розділ 15
Тунель, зроблений з натягнутої на каркас темної тканини, мав ширину близько семи метрів і злегка підіймався ліворуч. На підлозі в ньому лежав пухнастий чорний килим, а понад стінами світилися тонкі смуги – іншого освітлення не було.
– Взуття, будь ласка, – шепотів екскурсовод тим, хто заходив. – Будь ласка, всім треба роззутись і взяти взуття з собою.
Ленґдон зняв вихідні туфлі з лакової шкіри й пішов далі в шкарпетках, занурюючись у густий, дуже м’який ворс. Професор відчув, як тіло інстинктивно розслабилося. Навколо чулися полегшені зітхання.
Ідучи вглиб коридору, Ленґдон нарешті помітив, де він закінчується – біля чорної завіси гостей вітали екскурсоводи й видавали кожному щось ніби товстий пляжний рушник.
У тунелі тепер уже замість тихих перемовлянь запала непевна тиша. Ленґдон підійшов до завіси й отримав згорток, який виявився не пляжним рушником, а невеликою пухнастою підстилкою, до одного краю якої була пришита подушечка. Ленґдон подякував і зайшов за завісу.
Удруге за сьогоднішній вечір він зупинився від несподіванки. Хоча професор не міг би описати, чого очікував, але точно не того, що відкрилося його очам по той бік завіси.
«Ми надворі?!»
Ленґдон стояв на краю широкого поля. Угорі розкинулося небо, повне зірок, а вдалині над високим кленом сходив місяць. Теплий вітерець пестив його обличчя, і співали цвіркуни; у повітрі стояв землистий дух свіжоскошеної трави під ногами.
– Пане! – прошепотів екскурсовод, узявши професора під руку, і повів його в поле. – Будь ласка, знаходьте собі місце на траві. Лягайте – і приємного вам вечора!
Ленґдон у шкарпетках обережно пішов полем разом з іншими не менш враженими гостями, більшість яких шукали, де розстелити свою підстилку й лягти. Перукарськи підстрижений газон мав розміри приблизно такі, як хокейний майданчик; його оточували дерева, зарості костриці й рогозу, які шелестіли під вітерцем.
Ленґдон далеко не одразу збагнув, що все це – ілюзія, величезний мистецький витвір.
«Я в такому собі вигадливому планетарії», – подумав він, чудуючись бездоганному, детальному відтворенню реальності.
Сповнене зірок небо проектувалося на стелю і стіни разом із місяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхіт дерев і трав був справжній: у приміщенні стояли чи то майстерно зроблені штучні рослини, чи то справжні у прихованих горщиках. Розставлені немовби без ладу