«Жоан Міро», – подумав Ленґдон, якому теж завжди подобалися витівки відомого барселонця: щось середнє між дитячою розмальовкою і сюрреалістичним вітражем.
Наблизившись до картини, Ленґдон раптом зупинився – його вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слідів пензля.
– Це репродукція?
– Ні, оригінал, – відгукнувся Вінстон.
Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.
– Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.
– Я на полотні не працюю, – відповів Вінстон. – Я створюю свої картини віртуально, а потім Едмонд їх для мене друкує.
– Чекайте, – не повірив Ленґдон. – Це – ваше?
– Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.
– Бачу, – сказав Ленґдон. – Навіть підписано – «Міро»! – Ні, – зауважив Вінстон. – Придивіться. Прізвище Жоана Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».
«Розумно!» – мимоволі відзначив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини Вінстона.
– Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.
«Це твій автопортрет? – Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків. – Певне, ти дуже дивний комп’ютер».
Ленґдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням комп’ютерів алгоритмічного мистецтва – тобто такого, яке генерують дуже складні комп’ютерні програми. У зв’язку з цим поставало незручне питання:-якщо комп’ютер створює мистецтво, то хто ж митець – машина чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»
– Також я пишу музику, – бадьоро додав Вінстон. – Якщо вам буде цікаво, попросіть потім Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.
Ленґдон вийшов із галереї – і опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.
– Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин, – мовив Вінстон. – Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?
– Так. Він просто переді мною.
– Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.
Перед очима в Ленґдона постали літери й цифри, які Едмонд написав на візитівці з тим, щоб він показав їх водію.
– Вінстоне,