– Що вас турбує, місіс Брікстер?
– Певна річ, усе почалося з посмикування… – почала вона. А закінчила за дві години:
– …напевно, маєте рацію. Це лише нервове виснаження від того, що моя донька повернулася додому.
Зненацька позбувшись буцімто нервового виснаження, місіс Брікстер повернулася лицем до лиця з Біллом.
– Раз уже ви йдете звідси, докторе, попрошу вас нагадати докторові Гайнзу, що коли я запрошую його, то має прийти тільки він. – Задзвонив телефон, і вона, не змовкнувши, взяла трубку. – Надалі сподіватимуся візиту самого лікаря, а не його асистента… Так, він тут… на Бімінґ-авеню, 6632… Дуже особисто й терміново. Скажіть йому про Елліса С.
Місіс Брікстер вимовляла слова так, неначе кожним із них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:
– Сподіваюся, що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.
Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.
Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.
То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника – минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку – і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.
– Я спала, – озвалася вона. – Спала.
Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.
II
Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці – на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.
У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.
– Ви лікар? – спитала постать, наближаючись до нього. – Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?
– Так… Вона захворіла?
– Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.
Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.
– Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки