Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Радій Радутний
Издательство: Фолио
Серия: Темна синя вода
Жанр произведения: Историческая фантастика
Год издания: 2017
isbn: 978-966-03-7939-8
Скачать книгу
«обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.

      – Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

      Запала мовчанка, й порушив її знову я.

      – Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.

      – Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

      – А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.

      – Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.

      Він помовчав і додав:

      – Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.

      Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

      – Паспорт запитають.

      – А який він тут вигляд має, той айді? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевів стрілки на Галю.

      – Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, від чого старанно запнуте декольте трохи розійшлося, і те видовище мене зацікавило. На жаль, мій погляд зацікавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя інтерес засікла й негайно вжила заходи щодо маскування об’єкта.

      – Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особі Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляція вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослідним екземпляром – хтозна!

      – Не знаю, – відрубала Галина. – Ви багато знаєте про документи сторічної давності?

      Я трохи знав, але лише тому, що трохи цікавився. Зовсім трохи. Паспорт від жовтого квитка так-сяк відрізнив би, але намалювати справжнього ані того, ані іншого втяти б не зміг. Хоча нащо це самостійно робити? В усіх народів в усі часи були майстри фальшиводокументальної справи, мабуть, і тут є. Віднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим більше, в Києві. Не Одеса, звісно, але й не Арзамас-16.

      От цікаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Істориків, істориків було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять і рік заснування Одеси, і який на вигляд був паспорт, і як одягти каптан, так щоб декольте не світилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвітилося знову…

      Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Істориків тут не треба. Історик би двох комплектів одягу так швидко не роздобув. З історика тут би з самого останню сорочку здерли.

      – А що, у тих двох перехожих паспортів не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеїв комплекти, – на Альберта, мається на увазі. Той ані здригнувся, ані погляду не відвів. Мабуть, не перший трофей, й сподівається, що не останній.

      – Не було, – пролунала коротка відповідь.

      Значить, не погребував, перевірив.

      Правильно зробив. Я на його місці вчинив би те саме. Хіба, може, допитав би ретельніше, перед тим