Я глипнув на Галю, але та похитала головою – мовляв, не треба перекладати, і так ясно. Натомість Ігор раптом проголосив:
– Але я з Альбертом не згоден.
Тут вже не лише Галя подивилася спантеличено. Але якщо здивування Галини було зацікавленим, мовляв: «А чому?», то Альберт поглянув незадоволено: мовляв, що це ще за бунт на кораблі? Пояснюй!
Ігор не забарився.
На його думку, інформації було якраз стільки, щоб знати – десь там є така Швеція, що років сімдесят тому приходила з війною, скінчилось погано, й вояки там були наче вищі за місцевих. А може, насправді й не були, але легенди з тих часів точно лишилися, й могутність ворогів там збільшено. Чому? Бо це лише під час війни пропаганді вигідно усіх ворогів виставляти у карикатурному вигляді – маленького біснуватого Гітлера, тонконогого лобатого Муссоліні, немічного старенького Маннергейма… А після війни, навпаки: відбувається інферналізація ворога й роздуття його через соломинку до розмірів маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянські фільми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотніми червоноармійцями за рік до того, як стали на конвеєр; у небі аж чорніло від «юнкерсів»; шмайсерами були озброєні не два-три вояки у відділенні, а всі підряд. І їздило те відділення не на велосипедах та кониках, як насправді, а виключно бронетранспортерами.
Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у післявоєнному СРСР, коли ті фільми поставили на потік, легше було знайти цільнопиляний з німецької конструкції БТР-152, аніж коника, та загалом певна логіка у словах Ігоря відчувалася.
Але була й помилка, причому досить велика.
– Не згоден, – дочекавшись кінця тиради, вставив і я.
Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.
– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повірять, що ми з тамтешніх країв, але все одно привернемо увагу. Підозру викличемо. Недоброзичливу таку підозру або й ворожість. Воно нам треба?
Судячи з погляду Галі, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло мені в голову геть несподіване.
– Хоча… – я потер долонею підборіддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повної відсутності електрики та, скажімо так, дуже морочних способів отримання гарячої води – не хотілося й думати. Але й носити на морді лігво для бліх також не хотілося.
– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до підборіддя та стримавшись в останній момент. – З іншого боку… а якщо видати себе за нащадків? Мовляв, діди загинули під Полтавою, а ми приїхали відшукати могилки?
– Гм, – сказав Ігор. – А це ідея. Так у дев’яностих…
Він подивився на мене й уточнив:
– Юрко, у твоїх дев’яностих! Таким чином багато німецьких шпигунів до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправді… деякі потім мемуари лишили. Тобі корисно було б ознайомитись.
Знав, гад, чим врізати.
Щось таке я підозрював про тих, що понаїхали істориків, але з доказами було негусто, та й часи були, скажімо так, цікаві.