Я не професійний філолог, але для такого висновку знання не потрібні, вистачить логіки.
Єдино, що порадувало – що суржик був не російсько-український, як у мої часи, а українсько-англійський. Пережили, знацця, російську навалу. Не знаю, чи з утратами, а чи без, та пережили.
– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, і мені трохи полегшало.
Він знову заторохтів по-своєму, Ігор переклав мені, я пояснив Галині, й з того трикрокового перекладу хитрий план став більш-менш зрозумілим.
А розділятися і справді не варто було. Мобіл нема, рацій нема, годинників теж уже нема – як потім зустрітись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не буває так, щоб не трапилася.
Утім, назвати план хитрим – це я трішечки поспішив. Не було в ньому нічого хитрого. Шукаємо кандидатів за списком. Намагаємося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаємо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаємо наступного. Видаємо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, підозріло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристів», я передав Галі як «мандрівників», але вона тут-таки замотала головою.
– Не годиться!
Перекладати у зворотному напрямку не довелось – інтонацію й так усі зрозуміли.
– Чому? – після деякої паузи сказав тепер уже новий ватажок.
– Тому що домандруємо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добіжить Альберта, продовжила: – Документів нема. Подумають – шпигуни або розбійники.
Якусь мить я розмірковував, через який кордон ми зібралися перебиратися, потім допер, що мається на увазі контрольно-пропускний пункт.
– Блокпост? – перепитав Ігор.
– Чек-пойнт? – дійшло й до Альберта.
Не певен, що Галя все зрозуміла, але кивнула.
– Гаразд, – кивнув ватажок і тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?
Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професіоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумілися на питанні, то мав бути не згіршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкі жіночі плечі не мав. Утім, і плечі були не дуже слабкі, й Альберт цілком міг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у моряків колись питали спочатку юнгу, потім найостаннішого з матросів, потім не найостаннішого, і так далі, через боцмана та старпома аж до капітана. Хоча вирішував усе одно капітан.
Якщо, звісно, мова не йшла про те, кого першим з’їсти, бо харчів нема; або кого з офіцерів висадити на безлюдний острів, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарізати біля неї з десяток кіл. Такі питання демократія не вирішує. Такі питання краще вирішує шабля або пістолет.
– Не знаю, – розгубилася Галя, й всі погляди