За результатами того дражніння двоє восьмикласниць були змушені здавати іспити на місяць раніше – скажімо так, із медично-демографічних причин. Одній з них вища освіта не світила у будь-якому випадку, а друга впевнено йшла на золоту медаль і мала плани. Чого їм заманулося так рано в гречку стрибнути, та ще й з наслідками – не уявляю.
Останній раз, коли я про неї чув, плани вже будували за неї, а вона лише виконувала – видати те, видати се, розписатись і матеріально відповісти за нестачу мікрометрів, а як без нестачі на заводському складі?
Ніяк.
Спогад трохи протверезив, і я помітив, що Галя в мікрометрах потреби не мала, бо посунулась ювелірно, якщо тут, звісно, підходить цей термін. Тепер сиділа точнісінько поміж нами й, відповідно, до Ігоря притискалась так само, й відчуття у нього були, мабуть, приблизно такі ж. От з приводу спогадів я достеменно певен не був, бо хтозна, як у них там, в майбутньому. Судячи з тенденцій, що були у мої часи, – то дівчатка мають вагітніти ще у п’ятому класі.
Якщо, звісно, не надають перевагу також дівчаткам.
Поки я пірнув у спогади вперемішку з аналізом відстані, на яку посунулась Галя, Ігор зробив вигляд, ніби її руху не помітив й розпочав здалеку:
– От, Галю, скажи, що ти знаєш про Хмельницького?
– Ну, що, що… – здвигнула плечима дівчина, і я задивився. Не на плечі. – Богдан Хмельницький, великий гетьман, здійснив споконвічну мрію українського народу про об’єднання з великоросійським. Воював з ляхами. Пам’ятник йому стоїть біля Софії. Гарний пам’ятник. Там ще, кажуть, планували ляха коневі під ноги кинути, але чи то коштів не вистачило, чи з якихось інших причин. Ще… здається, була якась пригода з польською панночкою…
– Досить, досить, досить, – замахав Ігор руками. – А ти, Юро?
– Ну, що, що, – здвигнув плечима і я. На відміну від Галі, колихатись у мене було нічому (точніше, дещо було, але від руху плечей не колихалося. Тож ніхто не задивився, і слава богу.)
– Був такий гетьман. Аристократ, землевласник. Погиркався з сусідом-поляком, поїхав до короля по суд, той його послав. Крез шаблю здобудеш ти право своє, – сказав, чи якось так. Богдан знизав плечима – крез шаблю, то крез шаблю. Здобув. І собі, й людям. Але потім затисли його з трьох боків – московити, поляки й турки. Рипнувся він до одних, других, третіх… вирішив, що краще піти під руку московитів. Не найкраща була думка, я б сказав. Хоча хтозна. Під ляхами було б однозначно гірше, а під турками – хтозна.
Галя дивилась на мене здивовано. Мабуть, версія трохи відрізнялась від канонічної. А може, її здивувало саме припущення, що можна було податися до турків. Недобре тут до них ставилися, та й не лише тут. В часи мого дитинства ще відголоски лунали, слово «турок» замість «дурень» було. Але то таке. Я підозріло глипнув на Ігоря. Мабуть, його версія тих подій мене також здивує, може, й більше, аніж моя – Галину.
Але хитрий Ігор почав дуже здалеку, й що тут зробиш? – заслухався навіть я!
– …і