– І як поставилися?
– Ну як-як? От церкву першу й розграбували.
Ігор знову помовчав.
– Після церкви роздерибанили усе інше. Спалили курені, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Січ – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи ні. Хоча так, знайшли. Біля Січі був цвинтар з кам’яними хрестами, то їх використали на фундамент маєтку для нового власника цієї землі.
Зараз, мабуть, не лише мені стало гірко, але й Галі, а може, й Ігорю також. Мертві беззахисні. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покійниками, але другий маленький й нищить азербайджанські цвинтарі лише на клаптику загарбаної землі. А от перший великий, і з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарів у цього народу просто захмарні.
Я ще зрозумів би, аби цей народ воював лише з чужими покійниками. Вірмени руйнують азербайджанські цвинтарі, аби довести, що це споконвічна вірменська земля, а якихось там азербайджанців ніколи й духу не було. Назвати такий спосіб цивілізованим важко, але ж хоча зрозуміти можна.
Але чому росіяни так ненавидять своїх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Леніна – це як, нормально? Або вкласти їх у «порєбрік», та ще й написом догори?
Дивний, дуже дивний народ. Ніколи ми не будем братами, не те що кревними – а навіть за менталітетом.
У нас колись газопровід тягнули і виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обійти.
Так що як, може, хтось і досі вірить, що був такий хороший народ – росіяни, але прийшли погані більшовики та його спаскудили – не вірте. Він завжди такий був. Принаймні у вісімнадцятому столітті точно.
– А що главком? – запитав я, щоб урвати нарешті гнітючу паузу. Що главком? Скоріш за все, радісно отримав нову посаду на новій Батьківщині, якусь медальку, село або містечко «на прокорм» і до самої старості внуків няньчив та кріпосних дівок по сідничках ляскав.
Помилився.
– А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й їжу просовували крізь віконечко.
– Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?
– А ніяк. Під себе.
– Так воно ж нікуди не дінеться!
– Так воно й не дівалось. Коли, нарешті, його звідти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келія).
Я аж здригнувся, уявивши. Пару разів бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корів, що стояли по коліно в лайні. Жахливе видовище, й запашок відповідний. Довго так не живуть.
– І довго він там просидів?
Я гадав, відповідь буде: рік або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалі ошелешив:
– Сімнадцять років.
– А… – я ковтнув слину. – А потім помер?
– Ні,