Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Радій Радутний
Издательство: Фолио
Серия: Темна синя вода
Жанр произведения: Историческая фантастика
Год издания: 2017
isbn: 978-966-03-7939-8
Скачать книгу
крові й здав Текеллі канцелярію, клейноди та зброю. Мабуть, думав, що «ми ж брати», й поставляться до них, відповідно, по-братськи. Все-таки ж і ті, і ті дуже православні, в Січі навіть церква своя була.

      – І як поставилися?

      – Ну як-як? От церкву першу й розграбували.

      Ігор знову помовчав.

      – Після церкви роздерибанили усе інше. Спалили курені, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Січ – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи ні. Хоча так, знайшли. Біля Січі був цвинтар з кам’яними хрестами, то їх використали на фундамент маєтку для нового власника цієї землі.

      Зараз, мабуть, не лише мені стало гірко, але й Галі, а може, й Ігорю також. Мертві беззахисні. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покійниками, але другий маленький й нищить азербайджанські цвинтарі лише на клаптику загарбаної землі. А от перший великий, і з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарів у цього народу просто захмарні.

      Я ще зрозумів би, аби цей народ воював лише з чужими покійниками. Вірмени руйнують азербайджанські цвинтарі, аби довести, що це споконвічна вірменська земля, а якихось там азербайджанців ніколи й духу не було. Назвати такий спосіб цивілізованим важко, але ж хоча зрозуміти можна.

      Але чому росіяни так ненавидять своїх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Леніна – це як, нормально? Або вкласти їх у «порєбрік», та ще й написом догори?

      Дивний, дуже дивний народ. Ніколи ми не будем братами, не те що кревними – а навіть за менталітетом.

      У нас колись газопровід тягнули і виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обійти.

      Так що як, може, хтось і досі вірить, що був такий хороший народ – росіяни, але прийшли погані більшовики та його спаскудили – не вірте. Він завжди такий був. Принаймні у вісімнадцятому столітті точно.

      – А що главком? – запитав я, щоб урвати нарешті гнітючу паузу. Що главком? Скоріш за все, радісно отримав нову посаду на новій Батьківщині, якусь медальку, село або містечко «на прокорм» і до самої старості внуків няньчив та кріпосних дівок по сідничках ляскав.

      Помилився.

      – А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й їжу просовували крізь віконечко.

      – Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?

      – А ніяк. Під себе.

      – Так воно ж нікуди не дінеться!

      – Так воно й не дівалось. Коли, нарешті, його звідти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келія).

      Я аж здригнувся, уявивши. Пару разів бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корів, що стояли по коліно в лайні. Жахливе видовище, й запашок відповідний. Довго так не живуть.

      – І довго він там просидів?

      Я гадав, відповідь буде: рік або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалі ошелешив:

      – Сімнадцять років.

      – А… – я ковтнув слину. – А потім помер?

      – Ні,