Ігор оговтався й ковзнув вперед. Я хотів був застерегти його, щоб обережніш ступав – але вчасно прикусив язика. Ну які тут міни, звідки б їм взятися…
Коли ступив крок від дверей – перестав затуляти світло, й всередині трохи розвиднилось. Стало помітно, що череп, попри усю щиро випромінювану приязнь, має один недолік. Великий недолік, хоч пальця просовуй, та ще й просто посеред лоба. Я не стримався й нахилився поглянути на задню частину, гадаючи, що зовсім її не побачу, та помилився. На місці була задня частина. Навіть і виходного отвору в ній не було. Слабкі тут були пістолі. Хоч і великокаліберні, та слабкі. Добре ними в обличчя кидатись; краще, аніж стріляти.
Утім, цьому вистачило.
Окрім скелета, в гуральні займали місце дебелий стіл, лава й щось таке, як грубка з каменюк майже без розчину, більш схожа на купу каміння, а не на цивілізовану пічку. В улоговині валялася купка попелу – отже, нещодавно користувалися; не розвіяло ще його вітрами-протягами… і як це поєднується з давнім зогнилим небіжчиком?
Скелет весело шкірився й відповідати явно не планував.
Хтозна. У принципі, лежить він у кутку, не на проході, заважати не заважає, може, нервує трохи кого… але дуже нервові люди на такій роботі довго не втримаються.
Значить, і нам заважати не стане. А стане – викину.
Я вийшов з хатинки й махнув рукою Альберту й Галині – підходьте, мовляв. На фоні лісу їхні постаті вже були розпливчасті й чудернацькі – у Галі наче як пишний хвіст виріс або шлейф від бального плаття, а в Альберта правиця стала довша за ліву… я не одразу дотямив, що то не здається. Що насправді то у нього рука непорожня.
Що ж, розумно. Якби раптом ми зайшли в хатинку, а звідти почулись постріли, то краще потримати вхід на мушці, бо невідомо, хто звідти вийде – чи ті, що зайшли, чи ті, хто там раніше сиділи.
Логічною була настороженість, і дії були логічними, але все-таки щось неприємно дряпнуло душу – кому ж сподобається, якщо його так легко посилають наражати себе на небезпеку, та ще й при тому, що наявна хитра залізяка в резерві?
Та не було пострілу, й не знадобилася хитра залізяка.
– Коней куди? – буденно запитала Галина, й нехитрим тим запитанням примудрилася таки пробити броню самовпевненості в Альберта. Не назавжди, звісно, все-таки не простий хлопець, битий жак! Лише на мить блимнули розгубленістю його очі, а далі він вчинив, як завжди вчиняють командири в таких випадках – скинув проблему на широкі плечі підлеглих. Підлеглого, у даному випадку.
На мої.
Кивнув мені, ворухнув підборіддям – розберись, мовляв, а сам рушив командирську справу робити – оглядати приміщення й, напевне ж, вибирати собі найзручніше місце.
Утім, розпорядження було мені не огидним, а навіть приємним, так що виявляти незадоволення не варто було – бо наступного разу скомандує те саме Ігореві. Промайнула думка, що на місці Альберта я б у будь-якому випадку чергував такі завдання. Сьогодні один підлеглий допомагає Галині, завтра інший; ще хтось з’явиться – теж стане у чергу.