Небезпечна була ця справа – самогонку варити, а особливо в умовах сухого закону чи державної монополії закону.
Але варили, ще й як варили! І навіть дід мій, що ці часи лише краєчком зачепив, щось запам’ятав і мені розповідав, але дурний я був, малий та дурний, не слухав.
Шкода.
Бо хтозна, що за люди гуралі, та що від них можна очікувати і яка небезпека може прилетіти з їхнього боку.
По ідеї – особливо тривожитися нема потреби. Гуралі – не розбійники, з поліцією та козаками мають переважно домовлятися, а не протистояти, бо їм же й товар треба до міста возити, й сировину завозити, та й взагалі, не такий кримінальний це бізнес, як грабувати перехожих.
З іншого боку – справа ця менш рентабельна, аніж прямій відбір грошових та матеріальних цінностей, а отже, працюють у гуральні поодинці. Ну, може, вдвох. І якщо в когось з розбійників-грабіжників немає грошей, а випити хочеться, то неминуче виникне світла ідея піти й забрати. Залежно від IQ того мудреця, світла ідея може отримати й логічне продовження – нащо ж забирати лише натурпродукт, якщо можна забрати й гроші, а свідків зачистити?
Тому гуралі повинні бути готові до такого візиту.
Істина, як завжди, десь посередині – на прямий конфлікт самогонники з власної ініціативи не підуть, у разі потреби – захищатимуться. Чи дадуть переночувати – залежить від того, наскільки твердо ми це спитаємо. Тобто краще не питати, а поставити до відома.
«Хлопці, ми тут у вас переночуємо, добре?»
Якось так.
Доводилося сподіватись, що логіка вірна, й на запитання нахабний гураль не свисне підмогу з десятка бандюків, що його кришують, й не кивне у наш бік. Тоді Галина пошкодує, що не повісилася.
Не знаю, чи вловив сморідець Альберт, а мої ніздрі трохи почали вловлювати. Своєрідний такий запашок, добре знайомий усім, хто хоч куштував або хоча б нюхав брагу, а чи бував у районі заводу шампанських вин. Заводи, ясна річ, смердять дужче, натомість одноманітно, а от брага різна буває – від гидотної до (я вам скажу) вельми-вельми приємної. Тільки обережніше з нею тре’. Бо я колись у спеку кухлик хильнув. Шипучої, кусючої, холодної – тільки-но з льоху. Я б, може, здуру й другий хильнув, але хазяїн не дав. Каюсь, одразу подумав, ніби жадюгою виявився господар, але через півгодини зрозумів, що не жадюгою, а гуманістом – бо йти ще так-сяк вдавалося, між деревами маневрувати – то вже практично ні, а щодо такого вищого пілотажу, як потрапляння у двері, й мови не могло бути!
Приємний був спогад, трохи смішний, але приємний, й шкода навіть, що народився у неприємному місці – в кацапському селі на Уралі. Писав колись Маяковський, що для веселощів наша планета непристосована, то Уралу це вдвічі стосується. Клімат поганий, земля – пісок та болото, у містах – бруд, за містами – ліси, у лісах кліщі, а у трьох-чотирьох кліщів з сотні – енцефаліт, й третина мешканців ними кусана.
П’ють, звичайно. Як там не пити…
Хати