Й останній штришок. На лежанці – ще два скелети. Навіть не скелети – скелетики, бо дитячі.
І якщо хтось вважає, що то давно було; коли ще звірі говорили, а люди недалеко від них пішли, а зараз всі цивілізовані – то нехай увімкне ґуґлю й набере слово «Немерсдорф». Тільки бажано при цьому не бути вагітним, бо можна скинути. Та й взагалі не варто при цьому бути жіночої статі, бо кошмар ґарантований.
А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважніше придивитися до усміхнених дідусів-ветеранів. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.
А якщо хтось думає, що тепер-то, у цивілізованому двадцять першому столітті, вже точно нічого схожого неможливо, то нехай зачекає. Цілком можливо, що буде й на його вулиці свято. І навіть безпосередньо в його будинку. Ось лише коли?…
Утім, нащо гадати? Я посміхнувся, згадавши, що маю унікальну нагоду спитати нащадків. Лише треба час підібрати, скажімо, ввечері, після вечері…
Тут я згадав, що принаймні два таких вечора уже відбулося, а я так нічого й не випитав, й поклав сам собі наступного разу вже точно не відвертати уваги на всякі дурниці, а питати, питати й питати…
Як Альберт полоняника?
Дивна річ – але Галя сприйняла ту посмішку як підбадьорення, й геть несподівано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посміхнулася.
Перший з «трофеїв» – той самий жовнір, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але інших ознак життя не подавав. Альберт з жалем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати ніяк! – й зробив такий самий рух.
Дихання урвалося.
– Ну що, – майже спокійним тоном сказав Ігор. – Тепер всі одягнені, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двійко вершників трапилося…
Він задумливо подивився на розпластані трупи.
– І все-таки, – задумливо промимрив по деякій паузі. – Чому вони причепилися? Що ж їм від нас треба було?
– Документів, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.
– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацікавився. Та і я, чого гріха таїти…
– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпінці.
– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобі.
Бо, знаєте, підручник з історії – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на території, яку звик вважати споконвічно своєю – раптом вже чужинська держава – то це інше. Зовсім-зовсім інше. Відрізняється приблизно, як ляпас від аперкота.
Не Україна. Не СРСР. Навіть не Російська імперія.
Польща.
Залишок могутньої Речі Посполитої й Великого князівства Литовського.
У кого як, звісно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинстві. Гралися з іншими пацанами на затишній галявині чи то в