У новітній історії України завжди вважали: головною компенсацією ядерного роззброєння України стали офіційно проголошені Сполученими Штатами і Російською Федерацією гарантії існування на карті світу держави Україна. А саме: взамін на відмову від ядерних озброєнь та зобов’язання не використовувати стратегічні ракетоносії і з’явився на світ 1994 року Будапештський меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Однак не минуло й десятиріччя, як виниклий з нізвідки проект «Тузла» нагадав, що в міжнародній політиці не буває таких домовленостей, які не переглядаються бодай один раз.
У даний час міжусобні політичні чвари привели Україну до краю прірви, а на порядок денний уже з усією серйозністю виноситься питання збереження державності. Не буде перебільшенням твердження, що Україна підійшла до точки біфуркації, моменту, коли її подальший розвиток може з рівною імовірністю піти в кількох, абсолютно різних і в тому числі протилежних напрямках.
Оформлені виклики і загрози
Ослаблена зсередини Україна давно здається легкою здобиччю для інших держав. Жорсткі заяви керівництва Румунії, озвучені територіальні претензії з боку Росії та її втручання у внутрішні справи України, нарешті раптова і безпрецедентна відмова визнати існування української нації – це прямі наслідки всебічного ослаблення держави. Щоб охопити єдиним поглядом панораму нинішніх українських позицій, спробуємо позначити головні больові місця держави.
Перше. Активна робота сусідньої Росії на дипломатичному, економічному, інформаційному та соціальному рівнях, а також відсутність чіткої інформаційної політики Києва в Криму актуалізували проблему самоідентифікації значної частини населення на Півдні і Південному Сході країни. Якщо ми візьмемо за основу результати соціологічного опитування Центру Разумкова напередодні 18-ї річниці незалежності України, то отримаємо трохи більш як третину прибічників української незалежності на Півдні країни і менш як половину – на Сході. Це сумна ситуація для офіційного Києва, яка свідчить, що частина населення байдужа до ідеї самостійної Української держави, більше того, багатьом на Сході і Півдні нині здається, що життя в складі РФ буде не таким поганим. Звісно, так видається зараз. І до дійсності ці міркування стосунку не мають. Однак російська сторона впевнено використовує це задля шантажу української влади розколом держави, а також для прямого впливу на позицію майбутнього кандидата в президенти України.
Друге. Більша частина населення країни (у тому числі значна частина військових) позбавлена мілітаристських настроїв. Це наслідок кількох взаємозалежних ідей: викорінення