Коли дощ трохи втихнув, я покинув свій прихисток і рушив далі. Тепер було чимраз важче йти по розмоклому, слизькому ґрунті, кілька разів я спіткнувся і мало не впав навзнак, послизнувшись на якійсь мокрій гілці. До всього ще й стемніло, і я майже втратив орієнтацію. Через півгодини такого ходу, мокрий, як хлющ, я понуро виглядав поміж плетивом лісових стежок і стежинок рятівний шлях. Зрештою, зрозумів, що пішов не тою дорогою і таки заблудився у лісі.
Становище було фатальним. Я запалив сірника, щоб у його світлі переконатися, що вже сьома година вечора, а значить – про поїзд навіть мріяти нема чого: надто пізно.
Дощ, правда, перестав, проте перспектива провести ніч у лісі, на мокрій землі, зовсім не тішила мене. З упертістю потопельника я вхопився якоїсь стежки і, не оглядаючись, почав бігти наосліп між двома шеренгами кошлатих сосен.
Біг зігрів мене і подвоїв сили, через кільканадцять хвилин ліс порідшав, і я вибрався із проклятих хащів на чисте, порожнє, доки око сягало, поле. Видобувся на якийсь путівець, що вів кудись у сутеніючу даль. Постановив іти ним, не міняючи напряму, у надії, що приведе мене до якогось села чи хутора.
Місяць, що визирнув на якусь хвилю із важких хмар, знову зник, я йшов у цілковитій пітьмі.
Знову затягла дрібна мжичка, що пробирала до кісток. Я змерз, як пес, у легкому літньому одязі. Пер уперед себе у цілковитій темряві, намагаючись не збитися з дороги. Раз втрапив у якусь яму і ледве вибрався з дощівки, яка зимно хлюпала під ногами.
Я вперто йшов уперед. Врешті почув під ногами ріденьку травичку, що поросла поміж глибокими коліями путівця.
За якийсь час із правого боку долинув до мене запах черемхи.
Пришвидшивши крок, я із задоволенням вдихав його, щораз міцнішого, згодом домішався ще аромат акацій. Напевно, я наближався до якогось села чи помістя. Наді мною розлого шуміли дерева. З усіх сил я почав видивлятися у напрямі того шуму, проте нічого не побачив: панувала чорна, хоч око виколи, пітьма.
Мені по обличчі мазнула мокра гілка, обливши цілим водоспадом крапель. Втер очі і лапнув рукою вгорі, аби намацати ту гілляку, проте замість неї пальці вхопили тверде дерево штахет.
«Сад, – подумав я з радістю. – Або ж парк. У кожному разі знайду притулок на ніч».
Щоби не заблукати, вже не випускав із рук огорожі і повільно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провідну нить посеред нічного мороку. Потім штахети відступили, повертаючи кудись углиб. Фіртка. Я ввійшов і замкнув її за собою: у тиші глухо пролунав скрип деренчливих завіс.
Я йшов якоюсь алеєю: наді мною вчувався рух дерев, які росли з обох її боків, навколо панував шерех листя і лопотіння гілок, якими шарпав вітер. Не бачив нічого – навіть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночі. Пройшовши так кількасот кроків, я несподівано вдарився головою до чогось твердого, підніс руку в напрямі перешкоди і зрозумів, що то були штахети. Отже, тут подвір’я закінчувалося,