– Хе, хе, хе! – зареготало щось в другому кутку купе.
Шиґонь озирнувся і зауважив «начальника», що сидів навпочіпки, він так стільки сильно скорчився, що скидався на карлика.
– Хе, хе, хе! А що? Будемо ввічливі на майбутнє? Якщо ти хочеш зі мною далі балакати, то поводься пристойно. Кулак, дорогенький, то примітивний аргумент.
– Для тупих індивідів єдиний – іншими не переконати.
– Я слухав, – цідив той, повертаючись на давнє місце, – я терпляче слухав чверть години ваші утопічні аргументи. Послухай тепер і ти мене.
– Утопічні?! – загарчав Шиґонь. – Ці рухи, по-твоєму, фікція?
– Я не заперечую їх існування. Але чого вони мене мають хвилювати? Я рахуюся тільки зі швидкістю мого потяга. Для мене достовірним є тільки рух паротяга. Що мене має обходити рух в міжзоряних просторах. Варто бути практичним: я позитивіст, дорогенький.
– Аргументація гідна табуретки. Мусите мати, пане начальнику, здоровий сон.
– Дякую. Бог до мене ласкавий, сплю, як ховрашок.
– Це очевидно, легко було здогадатися. Таких, як ти, не мучить демон руху.
– Хе, хе, хе! Демон руху! От ми і дійшли до суті справи! Ти зачепив мою чудову ідею, яка мені принесла прибуток. Виконав її, правду кажучи, один художник для нашої станції. Бо потрібна була якась реклама нових маршрутів… Одне слово, якась віньєтка, якийсь богомаз – чи то алегорія, чи то символ.
– Руху?! – Шиґонь зблід.
– Саме так. Отже, згаданий художник намалював ці казкові фігури – імпозантний символ, який вмить розхапали всі зали очікування усіх станцій не тільки в країні, але й за кордоном. А я вистарав собі патент і авторські права, отже, заробив непогано.
Шиґонь піднявся з подушок і випростався на весь ріст.
– А в яку ж постать, якщо можна дізнатися, втілений ваш символ? – засичав здушеним, не своїм голосом.
– Хе, хе, хе! У постать генія руху. Велетенський, смаглявий юнак, летить на воронячих, потворно розіпнених крилах, опоясаний вирами світів, що крутяться в несамовитому танці, – демон міжпланетної бурі, міжзоряної заметілі місяців, чудової божевільної гонитви комет…
– Брешеш! – заревів, кидаючись до нього, Шиґонь. – Брешеш, як собака.
«Начальник» скрутився в клубочок, здрібнів, змалів і щез у дірці від ключа. Але у ту ж мить відсунулися двері купе, і зниклий нахаба злився з постаттю кондуктора, який з’явився на порозі. Службовець зміряв насмішкуватим поглядом схвильованого пасажира і подав йому квиток:
– Прошу, ваш квиток вже готовий; ціна разом зі штрафом – двісті франків.
Але посмішка принесла йому згубу. Перш ніж кондуктор зміг зрозуміти, що відбувається, якась рука міцна, як за призначенням долі, вхопила його за груди і втягнула всередину. Пролунав розпачливий крик про допомогу, потім хрускіт роздроблених кісток, і глуха тиша…
За хвилю велика тінь перемістилася по вікнах порожнього коридору –