– Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї, до її палацу, може, вона ще не лягала спати.
– До якого там у сина палацу, – заперечив Санчо, – коли я бачив її високість у малесенькій хатці.
– То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своєї резиденції, – сказав Дон Кіхот, – розважитись у товаристві з паннами своїми двірськими, як то чинять зазвичай високородні сеньйори та принцеси.
– Ох, пане, – зітхнув Санчо, – коли вже ваша милость думає мені наперекір, що пані моя Дульсінея не в хаті живе, а в палаті, то хіба ж тепер той час і та година, щоб двері там одчинені були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують і впустять, чи пристало вночі людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пізню годину, а так тобі прийде й гукає і лізе коли схоче?
– Нам аби тільки той палац розшукати, – мовив Дон Кіхот, – а там я вже скажу тобі, Санчо, як далі діяти маємо. А дивись-но, Санчо, якщо мені тільки не ввижається, то он він і є, палац Дульсінеїн, бачиш, велике й темне щось бовваніє.
– Ну, то нехай же ваша милость їде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день.
Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий.
– Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.
– Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такої пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашої пані будинок стоїть десь у сліпому завулку.
– А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кіхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королівські по сліпих завулках ставились?
– Знаєте, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосі так заведено, що ті палаци-озіяки по закутках будуються. Тим-то і прошу вашої милості, дайте мені по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’їли, як маємо через нього стільки їзданини та блуканини!
– Гляди, Санчо, говори з більшою повагою про все, що стосується моєї володарки, – остеріг Дон Кіхот. – А втім, не впадаймо в пасію, долиймо до окропу холодної води.
– Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо. – Тільки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашої мадами будинок, однісінький раз бачивши, аби й опівночі вам зразу одшукав, коли ви самі, пане, не годні його знайти, хоч певне тисячу разів уже бачили.
– Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кіхот. – Чи не говорив же я тобі,